Боячись, щоб мене не викрили, я з необхідності мусив майже всі справи полишити на Огастеса, який днями пропадав на борту "Дельфіна", наглядаючи за всім тим, що робилося в батьковій каюті та в трюмі. Проте увечері ми неодмінно зустрічалися, розповідали один одному про події дня і радились, як нам здійснити свій задум. У таких балачках минув майже місяць, а ми все не могли придумати плану, що обіцяв би певний успіх, аж якось Огастес повідомив мене, що він нарешті все обмізкував. У Нью-Бедфорді я мав родича, містера Росса, і вряди-годи гостював у нього по два-три тижні. Бриг мав вийти в море десь у середині червня (1827 року), і ми домовилися, що за день або два до його [17] відплиття мій батько одержить, як це не раз бувало, листа від містера Росса, котрий запросить мене приїхати й провести тижнів зо два з його синами Робертом і Емметом. Огастес пообіцяв, що сам напише листа і доставить його за адресою. Отже, я вийду з дому, ніби їдучи до Нью-Бедфорда, а Огастес мене перестріне й відведе на борт "Дельфіна", де він заздалегідь обладнає для мене сховище. Воно буде, як запевнив мене Огастес, достатньо зручним, і я пересиджу там кілька днів, протягом яких мені не можна нікому показуватися на очі. А коли бриг вийде у відкрите море і вже ніхто не зважиться повернути його назад, тоді мене, як сказав Огастес, переселять до каюти з усіма вигодами, а щодо його батька, то він тільки посміється з нашої витівки. А потім нам, звичайно, зустрінеться не один корабель, з яким я пошлю листа й повідомлю своїм батькам про все, що сталося.
Та ось настала й середина червня — наближався день відплиття. Листа було написано й доставлено за адресою, і в понеділок уранці я вийшов із дому, прямуючи на пакетбот, що вирушав до Нью-Бедфорда, як гадали мої батьки. Одначе я подався прямо до Огастеса, який чекав мене за рогом вулиці. Наш первісний задум полягав у тому, що я ховатимуся де-небудь, аж поки смеркне, а тоді ми проберемося на борт корабля; та оскільки, на наше щастя, стояв густий туман, ми постановили не гаяти часу і зробити це негайно. Огастес рушив до пристані, а я йшов за ним трохи віддалік, закутаний у грубий матроський плащ, який він мені приніс, щоб мене, бува, не впізнали. Та тільки-но ми завернули за другий ріг, біля колодязя містера Едмунда, як хто, ви гадаєте, постав переді мною, дивлячись мені просто в обличчя? Та не хто інший, як старий містер Петерсон, мій рідний дід.
— Щоб я пропав, Гордоне! — вигукнув він після довгої паузи.— Невже це ти? Але нащо ти надяг на себе це брудне шмаття і в кого ти його взяв?
— Ви помиляєтеся, сер! — відповів я хрипким, як у старого пияка, голосом і, враховуючи надзвичайну вагу моменту, прикинувся вкрай ображеним та обуреним.— По-перше, я ніякий не чортів Гордон, а по-друге, я не дозволю першому-ліпшому волоцюзі називати мій новий плащ брудним шматтям!
Далебі, я мало не зареготав, побачивши, як дивно повівся старий джентльмен, діставши цю промовисту відсіч. Він поточився на два або три кроки, спершу зблід як крейда, [18] потім почервонів як рак, зсунув на лоб окуляри, знову опустив їх на перенісся і, піднявши парасольку, кинувся на мене. Одначе на півдорозі став як укопаний, начебто йому сяйнула несподівана думка; і, круто обернувшись, пошкутильгав геть вулицею, трусячись від люті й бурмочучи крізь зуби:
-— Чортівня, та й годі... Треба нові окуляри... Якийсь жевжик видався мені Гордоном... Щоб він згинув, отой Том довготелесий — нікчемне ледащо!
Після цієї ризикованої зустрічі ми просувалися вперед куди обережніше і без пригод дійшли до пристані. На борту "Дельфіна" було лише двоє чи троє матросів, та й ті щось робили біля носового кубрика. Капітан Барнард, як ми знали, був зайнятий у конторі компанії "Ллойд і Реденберг" і мав залишатися там до пізнього вечора — отже, його появи ми могли не боятися. Огастес перший спустився по трапу, а незабаром проскочив за ним і я, матросами не помічений. Ми відразу пробралися до кают-компанії. Там не було нікого. Кают-компанія виявилася опорядженою з великим комфортом, що рідко буває на китобійних суднах. У неї виходили чотири чудові окремі каюти з широкими зручними койками. Я побачив там також велику піч і напрочуд пухкий коштовний килим, що застеляв підлогу і в салоні, і в каютах. Висота стелі досягала семи футів — одне слово, тут було куди просторіше і зручніше, ніж я міг сподіватися. Огастес, одначе, не дав мені роздивитися все як слід, бо наполягав, щоб я зачаївся у сховку якомога швидше. Він провів мене у свою каюту, яка містилася по правому борту брига, впритул до перегородки. Коли ми туди увійшли, він зачинив двері й узяв їх на засув. Мені здалося, я ніколи не бачив затишнішої кімнатки, ніж та, де ми опинилися. Вона була футів у десять завдовжки і мала лише одну койку, широку та зручну, як і ті, що про них я вже згадував. У тій частині каюти, яка прилягала до перегородки, був вільний простір площею в чотири квадратні фути, де стояв стіл, стілець і висіли полиці, заставлені книжками, переважно про плавання та далекі мандри. В кімнаті було чимало й інших вигод, серед яких мені запам'ятався великий ящик із льодом, де, як показав мені Огастес, зберігалося чимало смачних наїдків і трунків. Потім мій друг надавив суглобами пальців на ріжок килима в кутку каюти і сказав, що частина настилу — близько шістнадцяти квадратних дюймів — тут акуратно вирізана і знову припасована на місце. Коли він натис на краєчок випиляного квадрата, той трошки піднявся, і він підсунув під нього палець. У такий спосіб Огастес підняв ляду (килим [19] тримався на ній завдяки мебльовим цвяхам), і відкрився люк, що вів до кормового трюму. Огастес запалив фосфорним сірником свічечку й, поставивши її в потайний ліхтар, спустився в люк, покликавши мене за собою. Я поліз за ним, і він за допомогою цвяха, вбитого з внутрішнього боку, опустив ляду, причому килим, як легко здогадатися, повернувся на своє місце на підлозі каюти, приховавши сліди люка.
Ліхтар зі свічечкою всередині відкидав таке слабке світло, що я з великими труднощами пробирався крізь безладно навалені купи всілякої всячини, йдучи майже навпомацки. Незабаром, правда, мої очі пристосувалися до сутіні, і я став просуватися вперед більш упевнено, тримаючись за полу Огастесової куртки. Пролізши, часто навкарачки, крізь безліч вузьких проходів, ми нарешті підійшли до окутого залізом ящика, схожого на ті, в яких перевозять фаянс. Він був футів чотири заввишки, повних шість футів завдовжки, але дуже вузький. На ньому лежали дві порожні бочки з-під китового жиру, поверх яких височіла аж до палуби купа солом'яних мат. А навкруги тіснилися в хаотичному безладді, громадячись до палуби-стелі, всілякі причандали корабельного господарства та купи найрозмаїтіших кошиків, клітей, барил і тюків, отож те, що ми таки зуміли знайти прохід до цього ящика, тепер здавалося майже чудом. Згодом я довідався, що Огастес умисне так щільно напакував трюм, прагнучи якнайліпше мене сховати, причому він працював лише з одним помічником, який у плавання не йшов.