Загальна довжина цієї провалини, якщо вести відлік від точки по дузі в до точки а становить п'ятсот п'ятдесят ярдів. У точці с ми виявили невеличкий отвір, схожий на той, крізь який ми проникли сюди з першої провалини, і цей прохід [143] теж заріс колючими кущами й був завалений купою крем'яних наконечників стріл. Ми продерлися і крізь нього — він був близько сорока футів завдовжки — і проникли в третю видовжену провалину. Вона теж нічим не відрізнялася від першої, окрім форми (див. мал. 3).
Її загальна довжина становила триста двадцять ярдів. У точці а починався прохід завширшки футів у шість, що тягся в глибину скелі на п'ятнадцять футів, де впирався в шари мергелю. Виходу в ще одну провалину, як ми сподівалися, тут не було. Світло сюди майже не проникало, і ми хотіли були повертатися назад, коли Петерс звернув мою увагу на рядочок дивних знаків, ніби висічених на мергелевій стіні, яка замикала глухий прохід. Якщо напружити уяву, то знак, який стояв зліва — з боку півночі, можна було прийняти за зображення, хоч і примітивне, людини, що стоїть, простягти руку вперед. Інші знаки невиразно скидалися на літери невідомої абетки, і Петерс, не маючи на те жодних підстав, був схильний вважати, що то і є літери. Проте я довів йому, що він помиляється: тут-таки на дні проходу ми підібрали з пороху кілька великих уламків мергелю, які точно підходили до заглибин у стіні і, мабуть, відвалилися під час якого-небудь струсу; отже, знаки явно мали природне походження. На мал. 4 подано їхнє точне зображення. [144]
Переконавшися, що крізь ці дивні галереї не можна вибратися з нашої в'язниці, ми повернулися назад, на вершину гори, вкрай засмучені й остаточно зневірені. Протягом наступної доби не відбулося нічого вартого уваги, крім того, що, оглядаючи місцевість на схід від третьої западини, ми виявили дві глибокі провалини трикутної форми, які теж мали гранітні стіни. Ми вирішили, що спускатися в ці провалини немає сенсу, оскільки вони мали вигляд природних колодязів і виходу з них не було. Кожен мав близько двадцяти ярдів у периметрі. Точна форма тих колодязів і їхнє розташування щодо третьої заглибини показані на мал. 5.
Розділ двадцять четвертий
Двадцятого лютого, зрозумівши, що на горіхах, від яких у нас нестерпно боліли животи, ми далі не протягнемо, ми вирішили вдатися до відчайдушної спроби спуститися по південному схилу гори. Стіна урвища тут була з найм'якшого різновиду мильного каменю, але майже прямовисна до самого дна (глибина не менше як півтораста футів), а в багатьох місцях вона навіть нависала, мов арка. Після тривалих пошуків ми виявили вузький виступ, що стримів футів на двадцять нижче від краю провалля. За допомогою мотузки зі зв'язаних докупи хусточок, яку я тримав за один кінець, Петерсові пощастило стрибнути на той виступ. З великими труднощами я теж приєднався до нього, і тоді ми вирішили, що спустимося на дно ущелини в той самий спосіб, у який вибиралися нагору з розколини, коли нас присипало обвалом,— тобто виколупуючи ножами приступки в мильному камені. Важко навіть уявити собі, на який ми йшли ризик, але іншого виходу в нас не було, і ми зважилися.
На виступі, де ми стояли, росло кілька ліщинових кущиків і до одного з них ми прив'язали нашу виготовлену з хусточок мотузку. Другим кінцем Петерс обв'язався навкруг [145] пояса, і я спустив його вниз на всю довжину мотузки. Своїм ножем він виколупав у мильному камені дірку завглибшки дюймів у вісім-десять, потім відколов від породи уламок скелі завдовжки близько фута, й руків'ям пістолета туго забив цей своєрідний клин у видовбану дірку. Потім я підтягнув його фути на чотири вгору, де він виколупав нову дірку й теж забив у неї клин, зробивши в такий спосіб собі опору і для ніг, і для рук. Тоді я відв'язав мотузку від куща й кинув йому кінець, який він примоцував до вищого клина, а потім знову спустився на повну довжину мотузки, опинившись футів на три нижче від місця, де перед тим стояв. Тут він виколупав ще одну дірку і загнав у неї клин. Далі Петерс підтягся вгору і став ногами на щойно зроблену приступку, а руками тримаючись за середній камінь-клин. Тепер треба було відв'язати мотузку від найвищого клина і закріпити її на середньому; і тут Петерс зрозумів, що припустився помилки, роблячи приступки на надто великій відстані одна від одної. Після кількох невдалих і ризикованих спроб дотягтися до вузла (а йому в цей час доводилося триматися однією лівою рукою, бо правою він мав намір розв'язати його) він нарешті здогадався перерізати мотузку, залишивши шматок завдовжки дюймів у шість на клині, і, прикріпивши її до другого клина, спустився нижче третього, але цього разу не настільки низько, як попереднього. Ось так за допомогою ножа й мотузки (сам би я до цього способу ніколи не додумався, і ми цілком завдячуємо його винахідливості та сміливості Петерса) мій товариш, який принагідно чіплявся також за кожний виступ скелі, що йому траплявся, без пригод спустився до самого дна. Минув якийсь час, перш ніж я набрався духу, щоб піти за його прикладом, але кінець кінцем я таки зважився. Перед тим як розпочати спуск, Петерс залишив мені свою сорочку і, зв'язавши її зі своєю, я в такий спосіб виготовив необхідну мені мотузку. Скинувши униз знайдену в розколині рушницю, я прив'язав мотузку до куща і почав швидко спускатися, намагаючись енергійними рухами погамувати тремтіння, що його не міг подолати ніяк інакше. Цього настрою мені, проте, вистачило лише на перші чотири або п'ять кроків, але незабаром моя уява розігралася не на жарт на думку про бездонну прірву, яка розверзалася під моїми ногами, про ненадійні приступки та клини з мильного каменю, що були єдиною моєю опорою. І марно силкувався я прогнати ці думки, втупивши погляд просто перед собою у пласку поверхню стіни. Що впертіше я намагався не думати, то яскравіше й жахливіше поставали в моїй уяві всілякі [146] видіння. І нарешті настала та мить, така небезпечна за подібних обставин, коли людина ніби заздалегідь переживає відчуття, які опановують її під час падіння,— і виразно малює собі запаморочення й холод у животі, й останнє розпачливе зусилля, й напівзомління, й останній жаль, що ти летиш у безодню... і всьому кінець. Мої фантазії почали створювати власну реальність, і уявні жахіття навалилися на мене як справжні. Я відчував, що ноги в мене тремтять і підгинаються, пальці, якими я тримався за клин, повільно, але невблаганно слабнуть. У вухах мені задзвеніло, я сказав сам собі: "Це по мені подзвін!", і мене опанувало непереборне бажання подивитися вниз. Я не міг, я не хотів більше дивитися тільки на стіну і з якимсь розпачливим безумним почуттям, де змішалися жах і полегкість, я спрямував погляд у прірву. На мить мої пальці судорожно вчепилися в клин, і в моїй свідомості, мов швидкоплинна тінь, промайнула слабенька надія на те, що, можливо, я ще врятуюся, але уже в наступну мить мою душу заполонило бажання впасти — навіть не бажання, а прагнення, туга, неподоланна пристрасть. Я розчепив пальці й, напіводвернувшись од провалля, завмер на кілька секунд, хитаючись над його роззявленою пащею. Але тут голова в мене пішла обертом, у вуха вдарив пронизливий нелюдський крик, а піді мною виникла якась примарна, туманна і страшна постать; я зітхнув, серце моє зупинилося, і я впав їй на руки.