1803 року російський цар Олександр послав капітанів Крузенштерна й Лисянського в кругосвітнє плавання. У своїх спробах пройти на південь вони досягли лише 59°58'на [109] 70° 15' західної довготи. Тут вони натрапили на сильну течію, що завертала на схід. їм зустрічалося багато китів, але криги там не було. З приводу цієї експедиції містер Рейнолдс зауважує, що якби Крузенштерн прибув сюди на початку року, він би неминуче натрапив на кригу, але він досяг означеної широти лише в березні. Тут панують південні й західні вітри — разом з течією вони й віднесли крижини в район суцільного льоду, обмежений з півночі островом Джорджія, зі сходу Землею Сандвіча і Південними Оркнейськими островами, а з заходу — Південними Шетландськими.
1822 року капітан Джеймс Уеддел, що служив у британському військово-морському флоті, на двох невеличких суденцях проник на південь значно далі, ніж будь-хто з його попередників, не зустрівши на своєму шляху якихось незвичайних перешкод. Він запевняє, що хоча до сімдесят другої паралелі його часто затирало кригою, але далі море виявилося абсолютно чистим і коли він доплив до широти 74° 15', то на обрії виднілися лише три айсберги. Слід звернути увагу на те, що хоч капітан Уеддел і бачив великі зграї птахів та інші ознаки близькості суходолу, хоч на південь від Шетландських островів його марсові й помітили якісь смуги суходолу, що тяглися в напрямку полюса, він заперечує припущення про існування материка в південній полярній області.
11 січня 1823 року капітан Бенджамен Моррел відплив на американській шхуні "Оса" з Землі Кергелена, маючи намір проникнути якомога далі на південь. Першого лютого він був на 64° 52' південної широти і на 118° 27' східної довготи. Ось запис у його вахтовому журналі за те число: "Вітер повіяв зі швидкістю тринадцять миль на годину, і ми, скориставшися з цього, взяли курс на захід. Будучи, проте, переконані, що чим далі ми просунемося від шістдесят четвертої паралелі на південь, тим менше ймовірності зустріти суцільну кригу, ми трохи відвернули на південь, аж поки перетнули Південне полярне коло й досягли 69° 15' південної широти. На цій широті помічено лише кілька айсбергів, але суцільних крижаних полів там не було".
Я знайшов і такий запис, датований чотирнадцятим березня: "Море цілком вільне від криги, бачили вдалині не більше дванадцяти айсбергів. Температура води й повітря принаймні на тринадцять градусів вища від тієї, яка звичайно буває між шістдесятою і шістдесят другою паралеллю. Зараз ми перебуваємо на 70° 14' південної широти, температура [110] повітря — сорок сім градусів, води — сорок чотири. Магнітне відхилення — 14° 27', східне... Мені не раз доводилося перетинати Південне полярне коло на різних меридіанах, і щоразу я переконувався, що чим далі я просуваюся на південь від шістдесят п'ятої паралелі, тим теплішими стають вода й повітря, а магнітне відхилення відповідно зменшується. Тоді як на північ від цієї паралелі, скажімо, між шістдесятою і шістдесят п'ятою, ми часто з великими труднощами знаходили прохід між велетенськими незліченними айсбергами, причому деякі з них мали від милі до двох по периметру й височіли над водою футів на п'ятсот, а то й більше".
Оскільки запаси води й палива закінчувалися, оскільки на кораблі не було добрих інструментів і наближалася полярна зима, капітан Моррел мусив відмовитися від спроби пройти далі на південь і повернути назад, хоча перед ним лежало чисте море. Він висловлює переконаність, що дійшов би до самого полюса або принаймні до вісімдесят п'ятої паралелі, якби згадані вище несприятливі обставини не примусили його відмовитися від свого наміру. Я з такими подробицями виклав погляди капітана Моррела в цьому питанні, щоб читач міг переконатися, наскільки вони підтверджуються моїм власним наступним досвідом.
1831 року капітан Бріско, на службі в панів Ендербі, лондонських власників китобійних суден, вирушив у Південний океан на бригу "Жвавий" у супроводі катера "Тула". Двадцять восьмого лютого, перебуваючи на 66° 30' південної широти і 47° 13' східної довготи, він помітив землю й "виразно роздивився на тлі білого снігу чорні вершини гірського пасма, яке тяглося на ост-зюйд-ост". Капітан Бріско плавав у цих водах майже весь наступний місяць, але через штормову погоду так і не зміг наблизитися до берега невідомого суходолу ближче, ніж на десять ліг. Переконавшися, що провадити дальші дослідження в цю пору року неможливо, він повернув на північ, щоб перезимувати на землі Ван-Дімена.
На початку 1832 року він знову вирушив на південь і четвертого лютого, перебуваючи на 67° 15' південної широти і 69° 29' західної довготи, побачив на південному сході землю. Вона виявилася островом, що прилягав до мису, який відходив від суходолу, відкритого ним раніше. Двадцять першого лютого йому вдалося висадитися на острів, який він ім'ям короля Вільгельма Четвертого оголосив власністю британської корони і на честь королеви назвав Аделаїдою. Коли обставини цієї подорожі стали відомі Королівському географічному товариству в Лондоні, вчені мужі дійшли висновку, [111] що "від 47° 30' східної довготи до 69° 29' західної довготи вздовж шістдесят шостої — шістдесят сьомої паралелі тягнеться суцільна смуга суходолу".
З цього приводу містер Рейнолдс зауважує: "Ми ніяк не можемо погодитися з таким висновком, і відкриття Бріско не дають для цього жодних підстав. Саме між цими двома пунктами Уеддел проник на південь по меридіану, що проходить понад східними узбережжями островів Джорджія, Сандвічевих, Південних Оркнейських і Шетландських".
Як ви згодом довідаєтеся, мій власний досвід свідчить про помилковість висновку, до якого прийшло Королівське товариство.
Такі були головні експедиції, що намагалися проникнути якомога ближче до Південного полюса, і легко переконатися, що до плавання "Джейн Гай" жодне судно не перетинало Південне полярне коло на величезних відстанях, що відповідають трьомстам градусам цієї паралелі. Отже, перед нами відкривалося широке поле для досліджень, і тому з величезною цікавістю сприйняв я рішення капітана Гая йти на південь, поки буде змога.