Отже, дзьобаючи мертве тіло, що повисло на канаті, хижий птах розгойдував його — цей рух і навіяв враження, що перед нами жива людина. Коли чайка звільнила тіло від своєї ваги, воно розігнулося і трохи повернулося, відкривши нам обличчя мерця. Ніде й ніколи не бачив я нічого жахливішого! Замість очей зяяли чорні провалини, плоть навколо рота зогнила, повністю оголивши зуби. Так ось вона, та усмішка, що вселила нам радісну надію! Так ось... а втім, утримаюся від дальших висновків.
Незнайомий корабель, як я вже сказав, пройшов мало не впритул до нашої корми і повільно, але впевнено рушив за вітром. З ним та з його страшною командою відходили всі наші світлі надії на порятунок. Судно проминало нас дуже повільно, і, мабуть, ми зуміли б у якийсь спосіб перебратися до нього на борт, якби несподіване гірке розчарування та приголомшливе відкриття не паралізували нашу волю і нашу здатність діяти. Ми все бачили, все відчували, але не могли ні думати, ні ворушитися, аж поки — гай-гай! — було вже пізно. Наскільки затьмарився наш розум після цієї пригоди, можна судити з того, що хтось серйозно запропонував пуститися навздогін за кораблем плавом, коли той уже зникав за обрієм. [76]
Відтоді я не раз марно намагався знайти ключ до страшної таємниці, яка огортала долю незнайомого брига. Конструкція корабля та його вигляд, як я вже згадував, навели нас на думку, що то було голландське торговельне судно; про те саме свідчив і одяг команди. Ми легко прочитали б назву на борту й помітили б якісь характерні ознаки, що могли б прояснити для нас таємницю невідомої катастрофи, але ми були такі збуджені, що пустили все це повз увагу. З шафранового кольору шкіри на трупах, які не зовсім розклалися, ми виснували, що команда загинула від жовтої пропасниці або іншої не менш страшної пошесті. Якщо причина в цьому (а іншої я собі не уявляю), то слід відзначити ще одне: судячи з положення трупів, смерть заскочила їх зненацька, причому всіх водночас, тобто все відбулося зовсім не так, як буває навіть за найжахливіших епідемій, які відомі людству. Можливо, причиною нещастя стала отрута, яка випадково потрапила в їхні харчові припаси, або вони всі попоїли якогось невідомого різновиду отруйної риби, чи морської тварини, чи птаха,— а втім, марно будувати здогади та припущення в тій царині, де все огорнуте і назавжди лишиться огорнутим жаскою, незбагненною таємницею.
Розділ одинадцятий
Решту дня ми перебули в тупому заціпенінні, дивлячись навздогін бригові, що віддалявся і віддалявся, аж поки темрява, сховавши його від наших очей, повернула нас до реальності. Нас знову почали мучити голод і спрага, заглушивши інші турботи та міркування. До ранку, проте, годі було щось удіяти, і, якомога надійніше прив'язавшись, ми спробували бодай трохи подрімати. Попри всі сподівання, мені це вдалося, і я проспав до світанку, коли мої товариші, яким пощастило менше, розбудили мене, щоб поновити спроби добути харчів із трюму або з комори.
Стояв мертвий штиль, поверхня моря була зовсім гладенька, погода тепла і сонячна. Брига не було видно. Почали ми з того, що не без мороки відірвали ще один уривок від ланцюга й обидва прикріпили Петерсові до ніг. Він знову хотів добратися до дверей комори, маючи надію, що зможе їх виламати, якщо в нього вистачить на це часу, а він тепер розраховував дістатися туди значно швидше, оскільки вага на ногах була більша, та й судно не гойдало, як раніш. [77]
Він і справді дістався до дверей дуже швидко, зірвав з ноги один ланцюг і з його допомогою спробував вибити двері, але марно — рама виявилася набагато міцнішою, аніж він гадав. Тривале перебування під водою геть виснажило Петерса, і треба було, щоб замість нього тепер пірнув хтось із нас. Паркер зголосився перший, але, пірнувши тричі, не зумів навіть дістатися до дверей. Огастесові через поранену руку взагалі не було сенсу пірнати, бо він не зміг би виламати двері, навіть якби до них добрався, а отже, настала моя черга послужити для загального добра.
Петерс загубив один з ланцюгів десь біля входу до кают-компанії, і, пірнувши, я виявив, що мене виштовхує вгору через недостатню вагу. Тому я вирішив, що на перший раз лише дістану з води ланцюг. Шарячи по підлозі, я натрапив на твердий предмет і схопив його, не маючи часу з'ясувати, що то є, бо вже пора було виринати. Моєю здобиччю виявилася пляшка, і можна уявити собі нашу радість, коли ми побачили, що це пляшка портвейну. Подякувавши Богові за приємний і своєчасний дар, ми за допомогою мого складаного ножика негайно витягли корок і, зробивши кожен по ковточку, відчули неймовірну полегкість: вино зігріло нас, підбадьорило і додало нам сили. Потім ми дбайливо закоркували пляшку, обв'язали її носовичком і підвісили так, щоб за жодних обставин вона не могла розбитися.
Трохи відпочивши після щасливої знахідки, я знову пірнув і відразу натрапив на ланцюг, з яким і піднявся нагору. Прив'язавши ланцюг до ноги, я пірнув утретє й переконався, що жодними зусиллями двері під водою не відчинити. На палубу я вибрався геть зневірений.
Здавалося, нашим надіям настав кінець, і з виразу облич товаришів я побачив, що вони вирішили байдуже ждати загибелі. Мабуть, усе-таки вони сп'яніли від випитого вина, чого мені пощастило уникнути завдяки тому, що я відразу пірнув у воду. Говорили вони не до ладу і мололи щось несосвітенне. Кілька разів Петерс запитав у мене щось про Нантакет. Я добре пам'ятаю, що Огастес підійшов до мене і з найсерйознішим виразом попросив гребінця — мовляв, у волосся йому набилося повно риб'ячої луски, і він хоче вичесати її, перед тим як зійти на берег. На Паркера вино подіяло начебто менше, і він став умовляти мене, щоб я знову пірнув у кают-компанію і дістав, що трапиться під руку. Я погодився, пірнув і, пробувши під водою рівно хвилину, видобув на поверхню невеличку шкіряну валізку, яка належала капітанові Барнарду. Ми негайно її відкрили, плекаючи [78] слабку надію знайти що-небудь їстівне. Одначе там були лише коробка з бритвами і дві лляні сорочки. Я знову пірнув і повернувся з порожніми руками. Коли моя голова з'явилася на поверхні, я почув брязкіт і, піднявшись на палубу, побачив, що мої невдячні супутники скористалися з моєї відсутності й допили вино, причому розбили пляшку, бо надто поспішали крадькома повісити її на місце, поки я не випірнув з води. Я дорікнув їм за безсердечність, і Огастес розплакався. Двоє інших сміялися, намагаючись перевести все на жарт, але при цьому їхні обличчя так жахливо кривилися, що не доведи Господи мені знову стати коли-небудь свідком таких веселощів. Було очевидно, що випите на порожній шлунок вино негайно проявило свою згубну дію — усі троє були смертельно п'яні. Мені насилу пощастило вмовити їх лягти, і незабаром вони поринули в тяжкий сон, супроводжуваний жахливим хропінням.