Ольвія

Сторінка 125 з 128

Чемерис Валентин

– А в білому світі все-таки гарно, – вихопилося в Ольвії. – Хоч і горя багато, а все одно – гарно… Коли б не було богині старості Грайї, і зовсім було б добре.

– О, в нас буде багато-багато життя, – посміхався Тапур. – На дні цього озера живе добрий бог, він ненавидить смерть і проганяє її геть, як тільки вона наблизиться до Пама-Лама. Так скіфи називають цю балку. Пама-Лама, жива вода бога. Царство життя! Царство вічної молодості!

У заростях вербняка зненацька лунко тріснула гілка.

– Тапуре… – здригнулась Ольвія. – Я… я боюся. У мене таке відчуття, ніби зі мною тут має щось статися.

Тапур весело сміявся, блискаючи білими зубами.

– Авжеж, станеться. Ти назавжди залишишся молодою і гарною. От що з тобою станеться.

І радо крикнув:

– Чи правду я кажу, боже Пама-Лама?

– …ама… ама… ама… – понеслося над озером.

– Чуєш?.. – шепнув він Ольвії. – Бог відповідає, що ти станеш молодою і гарною назавжди. І будеш жить, жить, жить…

– …жить… жить… – понеслося над озером.

– Чула? – радісно засміявся він. – Бог говорить, що будеш ти молодою жить. Але щоб згинула старість, треба омити тіло живою водою Пами-Лами. Швидше роздягайся і біжи в озеро до живої води…

І Тапур відвернувся і по хвилі відчув, як щось пролетіло й опустилось на траву… Йому здалося, що зелена трава у тім місці трохи побіліла… Він тихо засміявся, обережно скосив очі: на зеленій траві лежала біла сорочка, й трава навколо неї посвітліла…

Тапур рвучко повернувся, Ольвія стояла на березі без сорочки. Руки – мов крила розпростерла, одна нога вже у воді… Відчувши, що він дивиться на неї, тихо ойкнула і застигла з піднятими руками, наче хотіла у ту мить злетіти…

Тапур занімів з подиву… А вона, стрівшись з його очима, стояла розгублена, злякана, не знаючи, що робити. І Тапуру здалося, що Ольвія ось-ось полетить від нього…

У вербняку знов тріснула гілка.

Тапур нічого не бачив і не чув. Він стояв перед Ольвією немов заворожений, дивився на неї спрагло і шепотів її ім'я…

Це була остання мить його щастя.

Смерть свою Ольвія побачила першою.

Заросле бородате обличчя, божевільні очі… І рот оскалений, наче у мертвяка… Ні звір, ні людина… А ще вгледіла стрілу з гострим залізним наконечником, що тремтіла на туго натягненій тятиві…

– Тапур!!! – хотіла крикнути вона, але тільки прошепотіла.

Свиснула-дзизнула стріла…

І Тапур мов у жахливому, неймовірно жахливому сні чи маренні побачив, як щось довге й тонке із свистом прилетіло до Ольвії і клюнуло її посередині грудей, між персами… І вже не було у світі такої сили, котра б устигла відвести лихо. Воно клюнуло і глибоко впилося у її біле і таке гарне тіло…

Ольвія хитнулася, руки її безпомічно зметнулися вгору, наче в останню мить вона хотіла злетіти угору…

– Ольві-і-іє?!! – закричав Тапур і кинувся до неї, все ще не усвідомлюючи, що ж сталося.

Ольвія упала йому на руки.

Він підхопив її, обережно опустився з нею на траву.

Голова її відкинулась назад, хвилясте волосся розметалося по траві.

Вона ще була живою і встигла здивовано прошепотіти білими, як сніг, губами:

– За віщо?.. Я жити хочу… жи-ити-и… Чому бог впустив смерть у царство життя?..

І потім крикнула:

– Он вони!..

– Хто?!

– Кери летять… страшні кери. А за ними Ереб… а-а-аа…

Здригнулась, заплющила очі й застигла…

Лежала у нього на руках молода, гарна, наче спала…

А він усе ще не міг збагнути, відчути, що її вже немає. Що її більше немає, що життя вже покинуло її… Навічно.

– Ольвіє?.. – вражено і тяжко кликав він її. – Це правда чи це страшний сон?..

Він ще сподівався, що вона житиме, бо не міг її уявити мертвою і холодною… Він ще відчував тепло її тіла і тому не міг повірити у смерть. Обережно витяг стрілу з її грудей, кров побігла по грудях швидше. Він злякано затулив долонею той кривавий струмок, у відчаї озирнувся, благаючи про поміч.

– Боже Пама, – кричав він і хлюпав водою на її рану в грудях. – Я благаю тебе, врятуй… Твоя ж вода жива. То оживи мою Ольвію, оживи-и… Де ж ти, боже? Чому мовчиш?

Чому баришся?.. Йди хутчій на поміч… Верни їй життя. Ти чуєш мене, бо-о-оже-е?..

Хлюпав і хлюпав їй на груди живою водою.

Бог мовчав.

Ольвія холонула…

Тапур у відчаї хлюпав і все ще вірив, що Ольвія оживе від живої води Пама-Лама.

Не бачив, як його воїни витягли із кущів божевільного перса з дико виряченими очима і розпухлими, спеченими губами.

Свиснув меч, покотилася голова у траву, а він встиг ще зробити кілька кроків до води, перш ніж упав безголовий…

– Боже… – шепотів Тапур, холонучи від того, що на його руках холола Ольвія. – Де ти подівся, добрий боже вічної молодості і життя? Чому мовчиш? Ти ж бог життя. Як ти міг впустити у своє царство смерть?.. Як міг??? Як міг??? – закричав він, не тямлячи себе.

Бог мовчав.

Руки Тапура тремтіли, й Ольвія на руках у нього теж тремтіла. І йому у відчаї здавалося, що вона оживає… Всього він міг чекати. Навіть власної загибелі, але тільки не цього… Багато, дуже багато бачив він на своєму віку смертей і звик до них, як звикають до чогось звичайного, буденного…

Але такої безглуздої, такої дикої і жорстокої смерті уявити не міг…

– Боже Пама-Лама-а-а??? – востаннє закричав він.

Бог мовчав.

На озері із живою водою – ані шелесне.

Ольвія не оживала…

І чи не вперше Тапур збагнув, що смерть – то не просто звичайна, буденна подія. Смерть – то страшна річ. І жорстока. Бо жорстокішого за вбивство живого життя не може бути нічого у світі.

"І вода у цьому озері мертва, і бог його – мертвий бог", – подумав він, і від тієї думки, від того усвідомлення своєї безвихідності йому стало боляче й тяжко.

Його пік тупий біль, а бог мовчав, а Ольвія холола на його руках, і тіло її терпло й дерев'яніло.

"Втікали від злого духа, а наздогнали смерть", – подумав він, і одна сльоза – перша й остання у його житті – викотилася з ока і впала Ольвії на холодне, мертве лице…

І пили того дня всі чоловіки Скіфії хмільне вино перемоги.

І пив його з усіма чоловіками Скіфії і Тапур.

Але дуже гірким і терпким видалося йому хмільне, солодке вино перемоги. І не міг він захмеліти, хоч і багнув того, і не міг він забутись, хоч і багнув того. І коли воїни заспівали давню скіфську пісню чоловічої мужності, він теж підхопив її, сподіваючись хоч у пісні знайти – хоч на мить знайти! – забуття: