Олюнька

Від дня заручин Ганна наче забула про Олюньку. Вона майже не говорила до неї нічого, хоч поводилася з нею добре. Часом лише виговорювала їй:

— Тепер уже вуйни не потребуєш, бо незадовго будеш сама собі панею, шлях­тянкою...

Олюнька сприймала докори байдуже, бо вже привикла до дечого гіршого. Дали на заповіді й визначили день вінчання. Воно відбулося в неділю. Гостей було мало — самі свої.

Просто з церкви запросив Шевко всіх до себе. Шевкова подала обід, що про-тягнувся досить довго. Молодята сиділи на першім місці. Музик не було зовсім. Надвечір стали гості розходитися додому. Осталися лише Костиха й молоді.

— Слухай, сестро, — каже Шевко, — пам'ятай бути для неї рідною мамою та не забувай, що вона сирота й ніколи не зазнала доброї волі. Ти знаєш, яке зіл­лячко Ганна і як вона з Олюнькою поводилася. Нехай бідна хоч тепер відживе під твоїм оком...

— Ой, певно, панє брацє, що кривди їй не зроблю. Вона буде мені дочкою, коли б лише хотіла слухати...

Олюнька лишилася ночувати в Шевка. Дмитро з мамою пішли додому.

— Що ж ви, мамо, на те скажете? — питає Дмитро.

— Воно покажеться; але якби мало бути те, що казала Ганнка про Олюньку, то гіркий нам буде з нею світ...

— Та ще не знати, чого мав би бути гіркий світ? Коли вона пащекувала Ганні, то мені або вам певно не буде, бо візьму та й виб'ю. Робити також мусить, бо не дам їсти,— та й що? Але все-таки навесні відберу грунт, куплю ще пару коней і загосподарюю, як сам знаю. Таки, правду казати, маєток ладний, а коли я вуй-ка послухав і оженився з тою, з ким він хотів, то, певно, мені це втроє оплатить­ся, бо вуйко тепер напевно мені запише. А того разом буде більше, ніж би я не знати де оженився та й не знати який посаг узяв, і те все моє — не чуже...

Костиха зрозуміла з тої бесіди, що Дмитро анітрохи не любить своєї жінки, а оженився з нею лише тому, щоб показати себе до кінця в ролі глибокого по­слушника для свого вуйка, та й відтак загорнути його маєток. Вона тим тіши­лася, бо так їй було вигідніше. Не потребує дуже няньчитися з Олюнькою, вчити її, поводитися з нею, як з дитиною своєю, бо Дмитро, певно, не буде ВІД неї того вимагати, і до бійки між ними заради Олюньки, мабуть, не дійде. Але з тої бесіди показався Дмитро грубим, корисливим, котрому всякі інші почуття були зовсім чужі, незнані.

— А ти любиш її? — спитала Костиха для певності.

— Ледве... Може, колись полюблю, але тепер вона мені така сама, як би й яка стара баба, з котрою вуйко казав би оженитися. Мені лиш одно в голові: стати більшим багачем, як вуйко, торгувати кіньми, волами й мати гроші.

Костиха подумала собі, що, певно, не буде сина намовляти, щоб любив жінку.

— От розумна моя дитина, бодай ти сто літ прожив за те слово! І я так кажу, що гроші — головна річ... За гроші дістанеш усього на світі, і можеш мати десять жінок, як захочеш.

— А мені на дідька стільки жінок,— каже Дмитро, як уже входили до хати,— або я турок, чи що? З одною не знаю, як вийду, і якби Олюнька не мала того, що має, а вуйко не був таким багачем, тоді вона побачила б мене коло себе, як своє вухо.

Тої розмови мамуні з Дмитром не чув ніхто — ні Шевко, ні Олюнька.

Вона, бідна, не відійшла ще від тих вражень, які сьогодні пережила. Шевкова не відпускала її ні на крок. Шевко, здогадуючись, що жінка буде давати Олюнь-ці якісь ради й науку, вийшов кудись, лишив їх самих у кімнаті.

— Хвала богу, моя дитино, що вже твоя недоля скінчилася! Все воно інакше на своєму жити... Нехай тебе бог благословить, моя дитино, так як ти на те заслуговуєш!

Шевкова обняла Олюньку за шию й поцілувала в чоло.

— А як тобі гарно в тім чепці! От славна шляхтянка! Той твій Дмитро знав, що робить, та й хіба б дурень був, щоб такої ладної жінки не любив... Коли б ме­ні бог був таку дочку дав, я не знала б, де її посадити.

В очах Шевкової показалися сльози, і вона зітхнула. Хотіла відігнати від себе сумні гадки й запитала Олюньку:

— А ти Дмитра любиш?

— Люблю,— сказала Олюнька та й сховала своє личко на грудях Шевко­вої.

— Люби його щиро! Він добрий чоловік і вартий того. Любіться, а бог буде вас благословити.

Балакали довго вночі. Шевко вернувся.

— А йдете ви, баби, спати, га? — каже нібито сердито.— Але перепрошую! Я забув, що то молода пані Полошинська, а я, старий, побачивши чепець, га­дав, що то якась стара баба сюди прийшла. От раз шляхтянка! — сказав до Олюньки, піднісши її бороду злегка вгору.— Пара з вас гарна, ані слова!

Шевкова відвела Олюньку до ванькира.

— Спи солодко, моя доню, а завтра вже будеш спати у своїй хаті... До­браніч!

Олюнька поцілувала її в руку.

— Ну, що? Правда, що я добре зробив? — каже Шевко до жінки, коли оста­лися самі.— Такої другої пари в Закутті нема... хіба ми двоє... Правда, стара?

Він поцілував жінку.

— Певно, що ти добре зробив, але чи не запоспішно? Нехай би були ліпше пі­зналися. А то Дмитро майже не знає її, бо й по заручинах не хотів туди ніколи зайти...

— Е, ви, жінки, все своє... Не знати, на що здалося те м'явкання молодят? По­беруться, то й полюбляться, та й годі. Ми ж знаємо добре, яке одно і друге... обоє добрі. Ану ж би тим часом хто інший підсунувся та й схопив нам дівку з-під носа? Дмитро туди не заходив, бо він взагалі до дівчат неохочий, але я знаю, що з таких молодців найліпші чоловіки бувають.

— По-різному буває на світі... Але мені здається, що Дмитро дуже захлан­ний на маєток...

— Ну, то має маєток та й уже заспокоїться.

— Але я все-таки боюся, щоб він з Олюнькою не поводився грубо. Воно таке бідне, прибите, таке загулюкане, що аж жаль дивитися; з нею поводитися б лагідно, як з дитиною...

— Нехай би з нею поводився зле або вдарив її, то зловлю за гичку і так вимо­лочу, що аж пір'я буде летіти! Бігме, що так!

— Я не кажу, щоб зараз мав її бити, цього було б трохи забагато, але вона така, що її можна більш болюче вибити словами, ніж різкою.

— Ти, Мариню, говориш, як дитина. Трудно, знову, щоб з нею цяцькатися... Але не сміє їй навіть злого слова сказати, бо не знаю, що я зробив би йому!

— От нехай бог боронить, щоб до того дійшло, щоб аж ти між них мішався. Гіркий то вже світ, як між чоловіка й жінку мусять пальцями тикати інші люди.