Олюнька

Ганні треба було братися до шиття. Вона закликала собі ще одну бабу-швачку, винесла з комори полотно, покроїла сорочки, і взялись удвох до ро­боти.

Андрія послала до міста з одною сусідкою і сказала, що той має купити. Він був тому радий, бо хоч би щось не таке купив, як треба, то міг би усю провину скласти на сусідку.

Коли вже все було готове, Шевко прийшов до Андріїв, оглянув, пораху­вав сорочки і каже:

— Ну, тепер приходьте обидвоє за Олюнькою!

Андрії вибралися до Шевка, як на празник або в свати. Шевко прикликав ще кількох шляхтичів-сусідів і префекта. При людях розка­зав усе, як і що, а відтак, звертаючись до Андріїв, сказав:

— Але тут вам кажу, при шляхті, що як не будете з дитиною обходитися, як бог приказав, то гіркий ваш світ буде! Пам'ятайте!

Ганна пообіцяла обходитися з Олюнькою по-людяному й забрала її додому, добираючи для неї слів наймиліших, які лише знала.

Шевко затримав у себе шляхту на почесне, а з ними й Андрія.

Ганна, що при таких оказіях ніколи не пускала чоловіка самого, тепер, коли діло так добре повелося, забула про нього.

Шляхта перейшла до світлиці. Шевко послав за горілкою й гараком. Шевкова поставила на стіл хліб і масло. Зварила ковбасу, поставила миску капусти з со­лониною, пироги, голубці — одним словом, празник. Шляхта посідала за столом і стала частуватися. Чарка кружляла між шляхтою. Гості стали їсти, попиваючи горілку. Коли вже миски стали порожні, внесла Шевкова горщик кип'ячої во­ди, поставила склянки, цукор, і всі стали запивати "окропок", тобто гарячу воду з гараком.

Розв'язалися язики й почалася гамірлива розмова. Розуміється, бесіда йшла про Олюньку.

— Добре ви діло зробили, пане Якуб'є! — каже префект.— Тепер сирота буде трохи інакше дихати.

— Певно, що добре! — відзивається Петро Ясів.— Якби не пан Якуб, то ні­коли так не було б, й Олюньку була б далі нендза їла...

— Їла не їла,— каже Андрій, що розігрівся від напою,— або я від чого? Я був би терпів-терпів, але таки була б колись терплячка урвалася, і я був би всьому кінець зробив.

Всі зареготали.

Обізвався старий Стефан Юзів:

— Не говоріть, не говоріть, пане Єнджею! От нащо то хвалитися, коли ми всі знаємо, що жінка вас на мотузку водить і при ній забуваєте язика в роті...

— Що забуваю? Бо не хочу з бабою сваритися, але якби було треба, то й виб'ю! — боронився Андрій, б'ючи кулаком об стіл. Шляхта знов зареготала.— Та бо не смійтеся з мене, пані браця, бо як кажу, що так, то так! — кричав Андрій.

Він горілки майже ніколи не пив. На оказії ходив лише з Ганною, а вона пиль­но за ним наглядала, щоб не пив більше, як треба. Тепер, добравшись до чарки й не чуючи коло себе Ганни, перебрав мірку.

Михасів Ясьо, знаний збиточник, задумав собі штуку і хотів її таки зараз виконати.

— Пане Єнджею, за ваше здоров'я!

Андрій випив один і знов розговорився. Підсунули йому ще.

— А я таки кажу, що ви боїтеся жінки, як чорта! — дражнив його Ясьо.

— Я ні чорта не боюся, ні жінки, і випарю її, що буде аж пищати... як лиш за­хочу!

— А я б'юся з вами об заклад, що ні! Як жінка лише крикне на вас, то зі страху влізете під лаву...

— Не під лаву, а в мишачу діру! — підхопив хтось з гурту.

— О що заклад? — питає підпилий Андрій.

— Який заклад?

— Я ще нині мушу жінку вибити, мушу, аби я так здоров був!

— Добре! Нехай буде заклад! — каже Ясьо.

Подали собі руки. Шляхта розбила, але ніхто не знав, на що заклалися, а п'я­ний Андрій забув спитатися, що Михасів Ясьо ставить.

— Ну, ходім! — каже Ясьо.

— Добре, ходім!

Андрій встав і, заточуючись, попрямував до дверей. Була вже пізня пора.

Михасів Ясьо, потираючи руки, моргнув шляхті, і всі гуртом пішли на віддалі за Андрієм.

Андрій ішов у чотири боки. Горілка робила своє. Перед ним танцював світ. Верби крутилися, місяць з нього кривився.

— Я кажу, що виб'ю, то виб'ю... бігме! А вона, собача віра, не буде вже командувати мною... вже не буду називатися фартушкевичем... бігме! Досить того! Або я не шляхтич, як і інші, чи що? Чому моя жінка не така, як інші? — Він став проти верби, що стояла при вулиці, начеб хотів від неї почути відповідь.— Я тебе вціджу, то побачиш, що значить Лукашів Єнджей! Ти, малпо одна!

Він замахнувся і ледве не впав. Закрутився млинком по снігу й пішов далі, повторюючи своє: "Малпо, малпо зателепана!"

Шляхта йшла за ним, ховаючись поза плотами, та аж душилася від сміху.

Андрій зайшов проти своєї загороди. Тут закінчив монолог, переліз обереж­но через перелаз і пішов уже трохи певніше до дверей. Відчинив з ляскотом две­рі і став на хатнім порозі.

Шляхта стала під вікном і дивилася з цікавістю до хати.

Андрій стояв зухвало на порозі, заклав шапку на вухо і взявся під боки.

Олюнька сиділа на лаві, Ганна поралася коло печі.

— Замикаєш двері чи ні, ти, дрантє?

— А коли мені не хочеться замикати! — відзивається Андрій. Ганна зміркувала, що він п'яний.

— Будеш мені холоду напускати? Ти, пияку проклятий! Я тобі голову роз­череплю!

— А коли... мені хочеться... Я тут пан... я шляхтич... розумієш? А ти так ша­нуєш шляхтича, свого мужа?..

— Як тебе вшаную, то голова тобі облізе! Ти мерзенний. Марш надвір! — крикнула Ганна з усієї сили й замахнулася великою лопаткою, що нею м'яла коровам варену бараболю.

Андрій миттю переступив поріг, схопив одною рукою лопатку, видер її з рук Ганни, а другою вчепився за волосся.

— Почекай ти, малпо одна!.. Потанцюємо собі, як ще ніколи не танцювали!.. Не все ти будеш на мені їздити... нехай я на тобі трошки поїжджу!

Андрій говорив ті слова, мовби був уже цілком тверезий. Здається, та важка хвилина, коли брався виконати те, що по-п'яному постановив, вибила йому хміль з голови.

Ганні злетіла хустка з голови. Вона аж тепер налякалася, бо ніколи чоловіка таким не бачила. Андрій обмотав її косу навколо своєї руки і став пражити ло­паткою куди попало! "Оце за моє, за тую зневагу, маєш, от маєш, суко!" — повторював і бив, аж засапався. Ганна верещала щосили, проклинала, кликала дітей на поміч, але все було даремно. Діти завмерли зі страху й здивування. Вони ще зроду такого не бачили, та жодне не сміло рушити з місця.

Ганна пробувала видертися з Андрієвих рук, оборонятися, дерлася з нігтя­ми до його очей, дряпала по лиці, але Андрій на те не зважав і бив далі. Тепер Ганна стала проситися: