Варя вже почала носити на стіл гарячі страви. Бекір Асанович почувався щасливим в Любинім домі, до якого мріяв потрапити в дитинстві.
Коли сидиш з друзями — не помічаєш, як спливає час. Віра вже кілька разів запитувала в Бекіра:
— Тату, ми не запізнимось?
— Не запізнимось, — відповідає він, але роззирається навсібіч з надією, що Павло прийде попрощатися. Бекір і сам уже часто поглядає на годинник. Люба домовилася з водієм, він має приїхати о п’ятій. Голова колгоспу Юхим Тимофійович ще в Москві, тому його "газик" стоїть на приколі.
Однокласниця Рая, добряче підпивши, поплескуючи Бекіра по спині, каже:
— Не хвилюйся, водій свою справу знає, за дві години довезе тебе до Сімферопольського вокзалу.
У цей час долинув шум автомашини. Усі підвелися зі своїх місць і вийшли надвір. Друзі тиснуть Бекірові руку, прощаються. Бекір обійняв Варвару Петрівну, пригорнув до грудей. Вона переживала, щоб не заплакати, тому що знала, заплаче вона, — Бекір також не стримається.
— Я обов’язково напишу вам, — сказав він, і швидко відчинив дверцята машини. Він сів на заднє сидіння поруч з Любою, а Віра — біля водія. Водій — молодий хлопець, почав щось говорити до Віри, але дівчина була сумна і все дивилася у віконце машини. Водій просигналив, і машина рушила з місця.
Вони їдуть дорогою, обабіч якої ростуть тополі. Віра здригнулась від несподіванки: чоловік, який сидів на узбіччі, підхопився на ноги і вийшов на середину дороги.
— Пав-ло! — водій натиснув на гальма.
Віра миттю вистрибнула з кабіни і, підійшовши до Павла, збентежено зупинилась. Павло взяв її за руку…
Незабаром Віра з розпашілим обличчям і повними радості очима вернулася до машини.
Водій справді добре вів машину. І менше, ніж за дві години, доїхав би до Сімферополя, але раптом у машини застукотів двигун. Водій зупинив машину і, відкривши капот, почав копатися в моторі.
Бекір і Люба вийшли з машини, щоб трохи пройтись. Люба взяла його під руку і вони пішли по асфальту. Багато хотілося сказати Бекіру, але він мовчав.
— Бекіре, я пам’ятаю все, що тоді відбувалось. Ми були тоді ще дітьми, багато чого не розуміли, але наші почуття були чистими, як сльоза. Я згодом зрозуміла, як дуже я тебе любила… А ти? — зупинившись, Люба зазирнула в очі Бекіру.
— Я також любив.
— А чому тоді ні словом не обмовився про це?
— Я соромився цього слова, але знав, що не зможу жити без тебе…
— Але ж живеш?..
Бекір нічого не відповів, вони мовчки йшли дорогою.
Наздогнавши, машина зупинилася біля них. Решту дороги вони їхали мовчки. Через деякий час стемніло, водій увімкнув фари.
Люба мовчала, вона про щось думала, переживала… Адже уперше так далеко відправляє свою дитину, їй ще тільки сімнадцять. Незважаючи на те, що має атестат зрілості, для матері вона ще дитина.
Машина мчить на великій швидкості. Тільки в’їхавши у місто, водій поїхав повільніше. Коли вони приїхали на вокзал, залишалося кілька хвилин до відправлення поїзда. На пероні було людно.
Люба не втрималась, заплакала, пригорнувши Віру до грудей. Водій заніс їхні валізи до вагона. З гучномовця долинуло прохання до проводжаючих залишити вагони. Люба щось говорить дочці, дає їй останні напучення. Віра, обійнявши матір, поцілувала її щоки, очі і застрибнула до вагона.
Бекір, взявши Любу за плечі, поцілував її очі. А вона дивиться на Бекіра, начеб бачить востаннє і хоче назавжди запам’ятати його…
Поїзд рушив.
— До побачення! — сказав Бекір і неохоче відпустив її руку.
Люба витерла сльози і усміхнулась.
— Тату! — погукала Віра.
Бекір біг поруч з поїздом, що вже набирав швидкість і, нарешті, застрибнув до тамбура.
Увійшовши до вагона, вони дивилися у вікно на перон, що залишився позаду. Люба махала вслід рукою, Віра щось гукала, притиснувшись чолом до скла, з її очей котилися сльози… Поїзд швидко виписав дугу і вокзал сховався за гіллям розлогих дерев…
Поїзд уже набрав швидкість, Віра і Бекір мовчки дивляться туди, де залишилася Люба… Незабаром і міст через Салгир, і місто лишилося позаду. Поїзд мчить степом, миготять далекі вогники. А перед очима й досі Люба.
— У Москві будемо чотири дні, — сказав Бекір, щоб перервати затяжну мовчанку. — Підемо до Мавзолею. Всяк, хто уперше потрапляє до Москви, обов’язково буває там…
— Тату, а ти поведеш мене в Третьяковку? — запитала Віра.
— Обов’язково підемо в Третьяковську галерею і в музей Пушкіна. Люди, які відвідують ці місця, добрішають душею. Якщо поталанить купити квиток, можна і у Большому театрі оперу послухати.
— Я твори Пушкіна дуже люблю.
Вона прочитала напам’ять пушкінський вірш. Сама того не помічаючи, під час розмови Віра написала пальцем на запотілому склі літеру "П".
— Якщо я бачу людину з книгою Пушкіна в руках або зі скрипкою, я задумуюсь. Чомусь упевнена, що такі люди не можуть завдати зла іншим, — сказала вона.
— А якщо цей чоловік буде трактористом? — сказав Бекір, дописавши на склі решту літер — "Паша".
Віра здивовано подивилася на нього, не розуміючи, як це батько вгадав її думки. Усміхнулась, одначе літери не стерла.
— Він ні на кого не схожий…
— Яка професія тобі подобається?
— Які чудові вірші писав Пушкін, як чудово володів скрипкою Паганіні, а полотна Рафаеля… Я хочу бути також талановитою, як вони. Не обов’язково писати вірші, грати на скрипці, малювати картини, якими захоплюватиметься весь світ. Не має значення, буду трактористкою, швачкою чи лікарем. Головне — бути справжньою, доброю людиною. Правда?
Бекір Асанович ствердно кивнув головою, встав. Під ногами щось затріщало. Глянувши на підлогу, він побачив розсипану жменьку пшениці, схоже, що хтось заносив до купе дірявий мішок із зерном.
Віра й Бекір Асанович, схилившись, почали збирати пшеничне зерно. Віра випросталась, подмухала на долоню, з зерен злетів пил і вони засяяли, як золото.
— Дивись, ніби золото!.. — потім простягнувши руку крізь відчинене вікно, висипала зерна зі словами: — Нехай пташки поклюють!
— Я навчу тебе найкориснішої для людей професії, — сказав Бекір, погладивши її спорожнілу долоньку і поклавши в неї зерна, які підібрав сам.
Віра не викинула їх через вікно, а затиснула в долоні.
Розрізаючи нічну тишу, поїзд мчить і мчить уперед. Колеса дзвінко вистукують свою мелодію. Зрідка за вікном миготять вогні і знову зникають в нічній темряві.