"Що я роблю, що р-о-бл-ю-ю?": ця думка стрілою пронизала мою свідомість. Спочатку я злякалась, потім душа наповнилася жалістю, начеб в мені розтанув шматок крижини, несподівано прокинулась любов до цього нещасного немовляти… Пригорнувши дитину до грудей, я кинулася геть від води. Упала, плачучи, на землю, почала цілувати дитинку. Трохи заспокоївшись, уперше погодувала її. З цієї миті я відчула себе матір’ю. Ця малесенька людинка — моя дочка! А я — її мати… І годувала, й плакала, сльози капали на личко дитині, але це вже були сльози радості…
У людському серці милосердя має бути більше, ніж злості, тільки тоді можна бути людиною… я прямісінько на траві заснула поруч з дочкою.
Коли я прокинулась — побачила маму. "Багато часу минуло, а вас усе нема та й нема, розхвилювалася, пішла шукати". Тут же, разом з мамою дали нашій дівчинці ім’я, назвали її Вірою, бо цього дня повірила людям, повірила, що на світі, крім зла, живе й добро і що бути матір’ю — не ганьба, а щастя. А після того, як люди повірили, я й себе змусила повірити в те, що почуття, які були між нами, подарували нам цю дівчинку…
Коли Віра виросла й запитала у мене: "Хто мій батько?", я розказала їй про наше чисте й світле кохання…
Люба змовкла.
До балки, де вони сиділи, вже не пробиваються сонячні промені, вода здається чорною. Очерети стоять, як якісь чудовиська, нав’ючені ношею. Люба дивиться туди, де ще є сонячне світло, на протилежний схил. Поки вона розповідала про все, що з нею трапилось, жодного разу не поглянула на Бекіра, навіть якщо й подивилася б, то нічого б не зрозуміла, дивлячись на скам’янілий вираз його обличчя.
Бекір мовчить. Йому б знайти слова, котрі могли б пом’якшити розбурханий Любин біль, але, як на зло, такі слова не спадають на думку. Нарешті, не знайшовши слів, обійняв Любу за плечі, поцілував її в щоку.
Вона поглянула на Бекіра очима, повними сліз:
— Ти мені пробачив? Скажи, що мені треба зробити, щоб ти мені пробачив?
— Це ти мені вибач за те, що я тоді не зміг тебе вберегти від рук катів. Пробач.
Взявши її руки в свої, поцілував.
Сонце вже сховалося за високими горами. На землю спускався вечір. Прохолодний вітерець шелестів листям. Люба пощулилася від холоду. Бекір встав на ноги і подав їй руку. Стріпнувши піджак, накинув Любі на плечі. Оминувши озерце, вони вийшли на дорогу і попрямували до села. Люба, узявши його під руку, намагалася йти за ним в ногу. Дорога, вкочена колесами автомашин, впиралася в зелень дерев, що виднілися попереду, а за ними проглядали будиночки під черепицею.
Несподівано перед ними з’явилася постать дівчинки. Люба здригнулась:
— Віро, що трапилось?..
Коли до них лишалося кілька кроків, дівчинка раптом зупинилася, зім’явши хустку в руці. Бекір відразу упізнав у ній ту дівчинку, що зустрілася йому в лісі з квітами в руці. Як і в лісі, вона знову дивиться на Бекіра "Любиними очима", — викапане його перше кохання! Дівчинка чекає, вона хоче взнати, хто цей дядько — родич чи гість…
Усміхнувшись, Бекір ступив крок до неї:
— Добридень! Це я… — сказав він.
Обличчя дівчинки засяяло радістю, підстрибнувши, вона кинулась йому на шию.
— Добридень, таточку, я тебе знайшла!
— Вірно, дочко, ти знайшла…
Озирнувшись, Віра помітила, що мама витирає хусткою очі.
— От бачиш? А ти не вірила…
Віра взяла під руку маму і Бекіра. Утрьох вони попрямували до села…
Віра безупинно розповідає про те, як почала шукати батька, як склали екзамени в школі, про однокласників і про свого друга — Павлика Степаненка. Здається, ця дівчинка — найщасливіша людина на світі.
Коли прийшли в село, вони домовились зустрітися увечері в Раї Губанової.
— Я до тебе зайду, — сказала Люба і, прощаючись, прихилилася щокою до його плеча.
— А тато не піде з нами додому? — спитала Віра, нерозуміюче глянувши на маму, потім на Бекіра.
— Ні, він зупинився в своєму домі, — промовила Люба і тут же додала: — в домі, де раніше жив… Його речі в домі Варвари Петрівни.
— Ну й що, нехай до нас в дім принесе, добре, тату? Принесеш? — вона з надією дивилася на нього.
Бекір згадав, що жодного разу не був у Люби вдома. Тоді побоювався її батька. Зараз Бекір зрозумів, що Люба й сама не дуже цього хоче. У обох сім’ї, своє життя.
— Тату, ти повинен побачити мою кімнату, мусиш знати, як живе твоя дочка! — наполягала Віра.
Бекір обійняв її за плечі:
— Я зайду й обов’язково подивлюся твою кімнату.
— Ти приїхав до мене і повинен жити в нашому домі.
— Що ти кажеш! — докірливо промовила мати, — ти ж знаєш, що в Бекіра Асановича…
— У батька, — поправила її дочка.
— Гаразд, в тата є сім’я, якщо він зараз зупиниться у нас, то що казатимуть люди? Сама подумай.
Радість погасла в очах дівчинки. Вона замовкла. Бекір відчув провину перед дівчинкою. Він хотів її підбадьорити, але чомусь не знайшов слів.
Почало смеркатися, удалині зникли ліс і гори. Із сусідньої вулиці, здіймаючи куряву, завернув "газик" і зупинився біля них. Дверцята легковика відчинились і з нього по-молодецькому вистрибнув чоловік років п’ятдесяти й підійшов до них.
— Любов Михайлівно, весь день шукаю вас, — сказав він і з-під густих брів кинув погляд на Бекіра.
— Наш гість, колись ми вчилися в одному класі, нині живе в Ташкенті, за фахом — селекціонер, — відрекомендувала його Люба.
Чоловік подав руку:
— Юхим Тимофійович, голова колгоспу.
Він відвів Любу вбік, щоб обговорити важливі колгоспні справи. В тому, як говорив цей рослий чоловік, в його рухах була видна віра в себе, сильна воля.
Люба і Юхим Тимофійович йшли дорогою, розмовляючи упівголоса, а машина повільно їхала за ними.
Віра, сумно глянувши на Бекіра Асановича, спитала:
— Ти скоро поїдеш, так?
— Пам’ятаєш, ти в листі писала, що хотіла б подивитися місто Ташкент, може, разом поїдемо?
Віра, певно, забувши, що вона вже не маленька дитина, повисла на шиї в Бекіра Асановича і, підігнувши ноги, почала дригати ними. Бекір, який не очікував такої реакції на свої слова, ледь втримався на ногах…
* * *
Вірочка клопочеться по дому, допомагає накривати на стіл, а сама погляду не відводить од вікна, чекає когось. Усі знають, кого вона жде. Бекір вдає, що нічого не знає, але дуже хотів би, щоб Павло прийшов. "Він обов’язково повинен прийти!".