— І правильно. Справа непроста. Дружина тут тобі може тільки заважати. Краще сам поїдь.
Старий зняв з ніг капці, лишившись у вовняних шкарпетках. Він любив сидіти на матраці, що лежав на підлозі, простягнувши ноги. Цю кімнату старенькі виділили спеціально для себе і обставили її відповідно. Підлога застелена повстяним покривалом, а під стінами атласні матраци і приставлені до стіни великі оксамитові подушки. Біля лівої стіни дві шафи, в одній — складені один на одного матраци і ковдри, в другій — посуд, в кутку — кона — круглий обідній стіл на коротких ніжках.
На почеснім місці висів Коран у шкіряному чохлі, над дверима — сури з Корану, написані золотими літерами. Цей Коран протягом ста років переходить від одного покоління до іншого. Тестеві дістався від діда, а дідові від його батька…
Бекір Асанович любить сидіти в цій кімнаті. Тут нема столів із стільцями, якими наповнені інші кімнати, багато вільного місця. Ця кімната нагадує Бекіру кімнату його покійних батьків.
До кімнати увійшла Гульсюм.
— Де будемо вечеряти — тут чи в обідній кімнаті?
— Тут, тут, — сказав Бекір.
* * *
До Махмуда Расуловича Бекір зміг потрапити лише під кінець робочого дня. Директору зовсім не подобається, що всі хочуть йти у відпустку в один і той же час, бо графік відпусток складається заздалегідь. Цього року Бекір збирався відпочивати на початку осені. Певно, тому, коли Бекір почав викладати своє прохання, директорове обличчя зробилося "кислим". Дивлячись на вираз обличчя директора, Бекір зрозумів, що він не погодиться і, не роздумуючи, розказав йому усе, як є.
Трохи помовчавши, Махмуд Расулович промовив:
— Питання справді непросте, — він пильно дивився на Бекіра і в його погляді читалося: "Мабуть, справді там десь живе твоя дочка, а ти ходиш тут, наче й не було нічого…" — А що тут вдієш, треба їхати, — сказав він, підписавши його заяву.
Бекір Асанович подякував директору і, потиснувши руку, вийшов з кабінету. Та невдовзі йому знову знадобилося повер-нутися сюди.
Влітку за день до вильоту складно купити квиток на літак, та ще й в напрямку Чорного моря. Не лише Бекір, а й всі працівники інституту, коли виникали проблеми, зверталися до директора, тому що Махмуд Расулович завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації. Ось і зараз, за допомогою Махмуда-ака* було виділено одне місце в літаку, що відлітав завтра вранці. Так було вирішено проблему з квитком.
* * *
Бекір Асанович вернувся до лабораторії в піднесеному настрої, так, начеб камінь упав з душі. Робочий день скінчився швидко. Попереду — місяць відпустки…
У лабораторії вже нікого не лишилося, тільки Зайнаб була заклопотана своїми справами:
— Не встигла, вибачте, — сказала вона, заїкаючись.
— Нічого, я тобі не заважатиму, — відповів Бекір Асанович.
Він уважно оглянув, як проростає пшениця під скляним ковпаком, який встановлено для створення штучного мікроклімату. Крізь скляний ковпак було видно не тільки пшеничні паростки, а й коріння, яке, пробившись крізь сухий шар землі, тягнеться до води, залишеної на дні банки. Отже, дослід проходить вдало.
Бекір Асанович залишив для старшого лаборанта стисло викладені рекомендації для подальшої роботи. Трохи подумавши, дописав, що коли зможе, зателефонує звідти, куди їде.
Виходячи з кабінету, у дверях зіштовхнувся зі своїм аспірантом Турсуном Мухтаровим. Схоже, Турсун шукав його. Він був схвильований, чорні, як дві тернинки, очі стривожено дивилися на Бекіра Асановича.
— Це — правда, що ви їдете? — запитав він.
— Правда, треба піти у відпустку.
— А як же наші справи?
Бекір Асанович узяв Мухтарова під руку і пішов з ним коридором. Пройшовши кілька кроків, бажаючи заспокоїти аспіранта, сказав:
— Я тільки на місяць їду.
— А чому так несподівано… Не можна на вересень перенести? Ви ж казали, що збираєтеся відпочивати восени?..
Бекір Асанович дуже добре розумів стан Мухтарова. Аспірант Турсун ще недавно закінчив дисертацію і про це скоро буде дано оголошення в газеті. В такий час, тобто в такі відповідальні для аспіранта дні, його залишає науковий керівник. Протягом трьох років Турсун працював над дисертацією: скільки безсонних ночей провів, багаторазових дослідів і коли, здавалося б, закінчив — на тобі…
Дивлячись Турсуну в очі, Бекір Асанович читає його думки, але ж сам він не в ліпшому становищі.
Вони сперечалися, стоячи на східцях біля дверей, нарешті, усміхнувшись, Бекір Асанович сказав:
— Не хвилюйся, Турсуне, до твого захисту дисертації я вернуся. Тепер вислухай мене: доглядайте за нашою експериментальною пшеницею. Її доля у наших руках: чи зможемо ми вирощувати стійкий до засухи сорт пшениці, чи ні.
— Ви не хвилюйтеся, я зроблю усе від мене залежне, — запевнив Турсун, — але, Бекіре Асановичу, вам обов’язково треба поїхати?
— Обов’язково треба їхати! Розумієш, Турсуне, іншого виходу нема.
Турсун розуміюче закивав головою. Бекір Асанович по-дружньому поплескав його по плечу.
— Тоді бажаю вам щасливої дороги. Може, вас проводжати треба? — запропонував Турсун.
— Дякую. Я замовив таксі, вранці приїде.
Потиснувши один одному руки, вони розійшлися.
* * *
Вранці наступного дня, коли Бекір похапцем пив чай, Гульсюм готувала йому в дорогу необхідні речі. Хоч ще не було й сьомої години, під вікном просигналило таксі.
— Не поспішай, їж, почекає, — промовила Гульсюм.
Вона виглянула у вікно і помахала рукою таксисту, мовляв, почули, скоро вийдемо.
Бекір увійшов до дитячої кімнати. Діти солодко спали. Він не захотів їх будити, трохи постояв поруч, потім тихенько вийшов.
Гульсюм щось докладала до валізи. Увечері вона сказала чоловікові, що хоче провести його до аеропорту. Але ж… Сонних дітей не залишиш самих і до того ж на дев’яту потрібно йти на роботу.
До таксі вони вийшли разом. Поставивши валізу на заднє сидіння, Бекір обійняв дружину і поцілував у щоку.
— Неспокійно мені дуже, — намагаючись усміхнутися, тихо мовила Гульсюм.
— Є привід… адже чоловік на висоту в дев’ять тисяч метрів піднімається…
* * *
…Звідкись долинув дзвінкий дитячий сміх і перед ним виринуло личко дівчинки: вона була начеб чимось збентежена, рот напіввідкритий, видніються зу-би-перлинки. Брови урозліт — викапана Люба!