— Вірю, вірю! — сказала Гульсюм, — я винувата, пробач мені… Дурна я… Дякую, що прийшов! Я за ці три дні ледь з глузду не з’їхала. І додому вернутися посоромилась… Від того, як я вчинила, самій соромно стало…
— Візьми себе в руки, не зручно… — сказав Бекір, погладивши її по голові. — Раптом твої батьки увійдуть, подумають, що ми сваримось…
Гульсюм зніяковіло подивилася вбік. Витерши сльози, трохи заспокоїлась.
— Коли б ти знав, як я страждала ці три дні. Хіба можна бути такою дурепою? Хтось нерозумно пожартував, а я, не задумуючись, "проковтнула" цей жарт. Хто може так невдало пожартувати?
— Це не дуже схоже на жарт, Гульсюм, але ти повинна знати — у цьому світі в мене немає жінки ріднішої, ніж ти…
— Отже, окрім Лейли і Гульзар в тебе нема інших дітей?
Бекір Асанович на підтвердження її слів кивнув головою.
— А лист… Його треба спалити й забути. Як гадаєш?
Гульсюм перегодом подивилася на чоловіка і промовила:
— Гадаю, треба докопатися до суті справи, тоді і ти, і я позбудемося такого стану. Тобі потрібно знайти людину, яка написала цього листа…
— Я так само гадаю, — сказав Бекір. — Нам треба разом поїхати туди. Подивишся місця, де я народився, відпочинемо, а заодно і…
Гульсюм долонею затулила Бекірові рот і заперечливо похитала головою.
— Я ж брала відпустку, коли Гульзар хворіла на скарлатину, ти забув?
— Ні, не забув, але ж ти за свій рахунок хотіла взяти, хіба ми не так домовлялися?
— Легко сказати… Влітку й так на нашому комбінаті технологів не вистачає. Чи можу я в такий час проситися у відпустку?.. Ні-ні, — сказала Гульсюм, усміхаючись, — їдь сам, мене все одно не відпустять.
Почулися кроки. Гульсюм відсахнулася від чоловіка і знову почала займатися доччиною сукнею, так, начеб і не припиняла роботу. До кімнати увійшов тесть. На голові — каракулева шапка, на ногах — вовняні шкарпетки і повстяні капці.
— Ласкаво прошу, синку. Вибач, здійснив вечірній намаз. Якщо ми, старики, не будемо каятись… Ми і за себе, і за вас молимось.
Бекір встав і шанобливо поцілував тестеву руку.
— Як ваше здоров’я, баба? Мама каже, що у вас спина…
— Е-е, мама багато чого накаже. Слава Богу, не скаржусь. Яка рація скаржитись на болі у моєму віці, синку? І потім, здоров’я людини — в її руках.
Старий сів на диван і запросив зятя сісти поруч.
— Ну як твої справи? Чи скоро почнемо висівати новий сорт пшениці?
— Скоро, — усміхаючись, сказав Бекір, — будемо вирощувати такі урожайні сор-ти пшениці, щоб з кожного колоска можна було хлібину спекти.
— Гульсюм казала, що до тебе німці в гості приїжджали.
— Приїжджали.
— Колись ти воював з ними, дивом врятувався, а зараз вони цікавляться, як ти пшеницю вирощуєш?
Бекір промовчав. А що можна сказати? І справді, якби Олексій, що з-під Тули, Альберт з Ліона, Улькер із Сімеїза, Стефан з Праги, Фарід із Стерлітамака, Байтемир із Фрунзе та багато інших були б сьогодні живі, скільки б гарних сортів пшениці виростили, а скільки захоплюючих романів, поем написали б. Їх уже ніхто і ніколи не прочитає, ніхто не дізнається, які чудові картини створили б вони, або які необхідні машини винайшли, які наукові досягнення стали б відомі світові! Можливо, й життя було б зовсім іншим, але їх нема і їхні думки пішли разом з ними. Серед дітей, знищених в концтаборах, були майбутні Ейнштейни, Мічуріни, Менделєєви, Достоєвські.
Старий тяжко зітхнув і, начеб продовжуючи думку Бекіра, промовив:
— Прокляті фашисти… Вони не тільки вбивали людей, вони намагались знищити їхнє майбутнє…
— Прибулі гості — це не ті німці, баба, — сказав Бекір, — вони інші…
Бабуся відчинила двері перед Гульзар, яка входила до кімнати. Дівчинка обережно несла перед собою велику мідну тацю, на якій стояла цукерниця, маленькі чашечки і димілася турка. Мати встала, щоб допомогти дочці, але батько, поклавши руку на плече, зупинив її і, усміхнувшись, промовив:
— Посидь, вона сама…
Гульсюм, не відводячи погляду від дочки, сидить, як на голках: якщо знадобиться — кинеться допомагати…
Гульзар, поставивши тацю на стіл, підстрибом помчала на кухню. Кімнату наповнили пахощі міцної кави. Старий розлив напій у філіжанки.
"Цікаво, чи старенькі знають причину, чому Гульсюм уже кілька днів гостює тут? — міркував Бекір, смакуючи каву. — Мабуть, знають, дочка від них нічого не приховує…". Як би там не було, Бекір був задоволений, що батьки дружини ні про що у нього не розпитували, начеб вони нічого не знають.
— Мені здається, вони там чебуреки збираються смажити, ви тут розмовляйте, а я піду допоможу їм, — сказала Гульсюм, допивши каву.
Та коли Гульсюм вийшла з кімнати, чомусь і розмова перервалась; старий сидів, погладжуючи бороду і вуса. Він першим порушив мовчанку. Показавши на великий килим, що висів на стіні, промовив:
— Так, синку, життя схоже на цей килим. Скільки на килимі узорів, стільки ж і вузликів, але люди дивляться тільки лиш на красу, вузликів не видно, вони повинні бути сховані. Якщо ці вузлики буде видно, килим ніхто не купить…
Бекір пив каву і намагався зрозуміти, до чого схиляє старий. Допивши каву і поставивши філіжанку на тацю, старий промовив:
— Гульсюм розказала нам про цей лист… Я не знаю, що це за лист. Але ми з дружиною сказали Гульсюм, що, мабуть, хтось пожартував. Правду знаєш тільки ти і Всевишній.
— Баба, я вам слово даю…
Старий відразу підняв руку, зупинивши його.
— Стривай, не перебивай мене. Послухай, потім скажеш, а там сам знаєш, як серце підкаже, так і роби… Що вдієш, в молодості людина й помилятися може… Якщо в тебе десь росте дочка, забувати про неї — гріх. Бог не вітає такого. Отже, ти мусиш і за неї переживати. Словом, Гульзар і Лейля — твої діти, але й ця дівчинка не чужа тобі. Знайшлась, значить, Всевишній так захотів.
— Я від щирого серця кажу, баба, у цій справі щось незрозуміле відбувається! — серйозно сказав Бекір.
— Я повторюсь, тобі видніше, але якщо щось незрозуміле, треба докопатися до істини. Знайди цю людину, поговори. Але треба знайти. Не думай, синку, що нам, старим, легко.
— Правильно кажете, баба, очевидно мені слід буде поїхати. Я запропонував Гульсюм поїхати разом, але вона не хоче.