Гетьманові непильно було з коглісарами стрінутись та м нарошне післав Кисілеві таку гірку пілюлю, щоб надто не спішився. З тої комісії і так нічого путнього не вийде, а лише зиськається на часі, поки не постягається усі загони і наспіє орда.
Та Кисіль ні раз не бентежився тим, що Хмельницький зпає про його лист до царя. Він аж горів з нетерплячки, щоб чимшвидше зробити загоду. Писав листи на всі руки: до Вишневенького, щоб не дразпип козаків і не псував справи, яку він, певно, поладняє; писав до митрополита Косова, благаючи його, щоб швидше приїхав до Хмельницького і наклонии мого до згоди; писав і до Хмельницького, кажучи, що як до шести днів не дасть йому нагоди з ним стрінутись, то він скидає з себе всю відповідальність і вертається до польського війська. Кисіль був певний, що згода зробиться. На його думку, причиною війни була лише справа церкви. Усе інше могло обходити лише чернь, а за неї козаки не будуть собі голов розбивати. Авжеж він як православний на спілку з митрополитом зроблять згоду в справі церкви також з православним
Хмельницьким і його старшинами, між котрими є багато православних шляхтичів. Ані справжньої причини війни, ані її цілі Кисіль не розумів.
Митрополит повірив теж в удачу Кисілевої місії і зараз поїхав до Хмельницького. Він так само, як і Кисіль, не розумів інтересів українського народу.
Хмельницький прийняв владику з великими почестями. Стріляли з гармат і мушкетів, а найкращий відділ козацького війська стрічав його і робив при нім почесну службу.
Митрополит, стрінувшись з Хмельницьким, заломив руки і заговорив так:
Сину, сину! Як важко згрішив ти перед богом! Для своєї особистої справи і кривди підняв ти руку на свою матку-ойчизну і братню кров проливаєш. Не краще було помсту оставити самому господеві?
Це лиш так здається... А коли ближче придивишся і подумаєш, то за кривду одного чоловіка увесь народ не зірветься до зброї. Хто ж я такий був? Велике діло — чигиринський сотник! Не одному сотникові, а то й полковникові і голову відрубали, а народ не рушився. Ні, отче владико, то не за кривду Хмельницького, а за кривду всіх народ повстав.
Але що не кажи,, а це Богові противне діло, що ти підняв.
А те, що пани з народом робили, було Богові миле? Чому ж тоді ніхто не хотів чути наших стонів і плачу, ніхто не брався уговорювати панів, що вони не Богові, а чортові служать? Видно, що господеві було забагато тих стонів і того плачу, тих важких мук українського народу, і мене вибрав господь за караючу десницю...
— Це хула, мій сину, спам'ятайсь...
— Це не хула, а правда, що кривда людська ніколи не остане непокарана божим провідником. Так я бачу, отче владико, що таким побитом ми ніколи не договоримося до ладу. На вашу думку, то український народ завинив у тому, що не хоче давати панам та їх посіпакам здирати шкуру з свого живого тіла. Він повинен терпіти, а пани сотворені на те тільки, щоб пити теплу кров з своїх підданців. Це вже справді хула... Господь сотворив усіх людей на свій образ і подобу і перед Богом усі ми адамові діти, всі рівні, всі однакові. Це вже не християнська, а панська віра, і до такої віри я не хочу належати. Хіба ж наша християнська віра не дозволяє вбити ворога, котрий загрожує моєму життю, як нема на оборону іншого способу? Ми всі способи вичерпали: просили, благали, грозили, а все — наче горохом об стіну кидав. Іншого способу нам не осталось, як хіба братися за зброю.
Хмельницький дуже схвилювався. Він бачив, що не говорить з християнським владикою, а з шляхтичем-магнатом, котрий вірить у те, що господь сотворив дві породи людей: таких, що мають працювати і служити, і таких вибраних ледарів, що мають жити у розкошах із тої кривавої праці.
— Може б, ваша милість не так дивився на те, коли б побачив тих нещасних православних попів, котрим Вишневецький наказав у Немирові очі висвердлювати і на кіл саджати.
Митрополит схаменувся. Хмельницький — то не смирна овечка, котра послухає софізмів, ударить себе в груди й скориться.
Коли б так справді було, що господь вибрав тебе караючою десницею, то маєш власть — припинити такий страшний пролив братньої крові...
Хіба ж я цього не хотів? На те я й послів слав у Варшаву. І що з того вийшло? Пани поглумилися над нашими справедливими домаганнями, і мої посли вернули ні з чим. А щодо моєї влади, то, ваша милість, її перецінюєш. Хай би я що-небудь зробив проти волі козацької ради, то не жити мені більше. Я пливу на верху розбурханої хвилі народного гніву і здержати її не можу. Можуть її здержати пани магнати, коли поступляться у тому, чого ми жадаємо.
— Ви забагато жадаєте...
— Як же воно? Забагато є жадати волі і повернення нам тих прав, які ми вже мали і які нам безсоромно відібрано?
Владика не знав уже, що на це сказати.
Цілу ту розмову чули Виговський, Чорнота і Ганжа. Він насупив брови і дивився на владику бісом та крутив з досади вуса, трохи їх не обірвав.
— Всі одним миром мазані, а цьому владиці з-під православних риз панські кості сторчать.
Хмельницький задержав у себе владику ще кілька днів. Він заодно перечився з Хмельницький, то знову просив, та нічого не вдіяв.
Склич, ваша милість, раду старшин,— говорив Ко-сів, хай я до них промовлю.
Того не зроблю для безпеченства вашої достойності. Ваша достойність не знає душі того елемента, яким є козацтво під воєнний час. Словами хоч би як гарними пожару не погасити. До того треба підходити обережно, щоб не попектись. І хоч мене з того боку підозрівають, що я бажаю панської крові, то це неправда. Я того пожару не піддуваю, а по моїм силам'пригашую. Якби не те, то я сьогодні, у серпні, не стояв би тут, а був під Варшавою. Може, я так і зле роблю, так хай мене Бог осудить... А пани, замість показати нам щиру волю, збирають на нас з усіх боків військо, підмовляють на нас і московського царя, і турків, і татар, і молдаван, щоб нас у нашій власній крові затопити. Я про все знаю, бо маю всюди моїх людейі котрі мені про все доносять. У моєму війську кипить завзяття і страх перед тим, що може бути завтра. Коли б ваше достоїнство супроти того вийшов поміж них з таким бажанням і радою, як тут переді мною, то з того вийшов би великий бешкет, для нас обох поганий.