Назустріч тій хвилі над'їхали комісари. Вони мусили заїхати набік і ждати, поки хвиля не переплине. Попри них переїздило багато знайомих. Кисіль вітав їх та розпитував про новини.
— Що там твориться, сусідо?
— Смерть! Чернь ріже, мордує, палить] ледве з життям втекли. А куди ж ваша милість?
Яв комісії до козаків,— каже Кисіль.
Не доїдеш, ваша милість.
До Хмельницького мене мусять допустити...
— Хмельницького вже нема між живими. Він мав найщирішу волю здержати чернь, та хвиля перейшла через його голову і його затопила. Маємо певні вісті, що чернь зарубала Хмельницького на гамуз. Тепер там Кривоніс отаманує, а хто він, то увесь світ знає.
Кисілеві повіяло морозом поза спину. Чого він побоювався, те й сталось. Не стало Хмельницького, то нема з ким миритись. Усе пропало.
Тяжко нас бог карає,— каже Кисіль.— І того всього наробив один чоловік, опанований злим духом, і за це постигла його кара божа.
Або то правда? Куди одній людині таке скоїти! Хлопство зірвалося стихійною силдю, а багато було до того причин... .
Дальшу розмову перебив якийсь дужий гайдук на коні.
— Чого стали? Або рушайте далі,— кричав на фурмана,— або вступися набік, а то вуха відрубаю...
Розпрощались, і коляска рушила далі.
Аж ось іде гурток жидів, яких п'ятнадцять душ. На візку везуть старезного сивобородого жида. У нього на голові шабасова хутряна шапка, на ньому атласовий' витертий жупан. Він сидить, мов без пам'яті, його очі не виявляють життя. Голова хитається за рухом візка, який тягне два старші жиди з чорними бородами. На колінах старця сидить кілька наляканих жиденят. Візок попихає ззаду старша жидівка. У неї зсунулася з голови хустина, а обстрижену до шкури голову пече ярке сонце. Лице облите рясним потом. Скинула з себе юбку і розіпняла на: грудях брудну, мов ніч, сорочку. За візком іде юрба ЖИДІВі з клунками на плечах. Є тут старші і молодші, чоловіки і жінки, діти та дітваки. У них покривавлені ноги, подра-ч на одежа. Вони, мов задубілі в горі та терпінні, йдуть-мовчки, не плачуть, не йойкають. Чути лише стони та: охкання із знемржених грудей.
Це, либонь, одна сім'я. Дід, а може, прадід на малім візочку, а довкруги сини, дочки, зяті, внуки та правнуки. Це найбільша ласка Єгові для вибраного народу, та не Знати, чи дякувати йому тепер за цю ласку?! Чи не прийдеться цьому старозавітному патріархові, як колись страждаючому Йошжі, дивитися на смерть своїх найдорожчих...
Може би, він так і подумав, якби міг ще думати, коли б його старечий мозок не залився туманом, коли б він не зробився тепер животиною без розуму і чуття.
Та ось надбігає кілька гайдуків з киями в руках.
— Геть, голото, з дороги! — кричать та підкріпляють свої гострі слова киями куди попало.— Шельми, досить нажились. Тепер нам біда, та тільки через вас, псяюхи!
Жиди зняли страшний вереск. Жиденята пищать, мов биті песанята. Одна молодиця кричить несамовитим роз-пучливим голосом. Гайдук ударив її немовля києм по голівці і розбив череп, аж мізок виплив. Бідна мати паде на землю і в'ється в судорогах. Материнський біль серця дужчий від апатії і безчуття. Жиди її піднімають, підносять вгору і благають помсти за це звірство. Інші жиди завертають чимшвидше візок набік. Та гайдукам здається це заповолі. Вони хапають за візок з старим жидом і дітворою і кидають у болото. Знову крик. Жиди скачуть за ним і витягають з болота старого діда. А побіч переїжджає панська карета. Із неї дивиться крізь вікно пан і бачить, як старцеві-жидові стікає з сивої бороди грязюка. Та панові це байдуже. Чи не краще, щоб один жид у болоті втопився, ніж щоб його козаки здогонили? Відвернувся до своєї товаришки і поїхав, нічим не турбуючись, хіба тим, щоб козаки не наскочили.
На дорозі стало рідшати, і комісари поїхали далі. Та не довго це тривало, бо ось нова хвиля, нова валка карет, колясок, возів, людей. Усе рятує життя перед затопом, преться на захід на якусь незнану горбовину, куди повінь народного гніву мала б його не досягти.
Десь далеко гримнула гармата, одна, друга... У розігрітому повітрі розходиться придавлений гул, наче рев розлюченого звіра. На панах дрижить шкура, жінки хрестяться, жиди охкають і вайкають, а все втікає, начеб перед загорілою в степу травою.
Що за божевілля,— каже один гайдук до другого, вказуючи на комісарів,— прямо у пекло їдуть.
Ваші милості, краще завертайте,— кажуть до комісарів,— бо не доїдете живими.— Комісари пристанули. Вони справді не знають, що їм робити. А далі дорога опустіла знову, лише остали сліди з того, що тут недавно діялось... По дорозі лежали поламані вози, покалічені коні, що не могли вже рушитись, покинені клунки, трупи знеможених людей, роз'їхані до того колесами... Тут було просторо і пусто, а довкруги, щораз далі на схід, руїна. Попалені панські двори, палати, декуди ще тліючі. При згарищах сиділи голодні собаки і жалібно вили,, по полі блукала худоба. Опустіли і села. Хто почував у собі силу, приставав до козаків, а хто остався, то, не знаючи, на якого свата натрапить, ховався по лісах, траві та очеретах. На тім місці поклав уже бог війни своє страшне тавро смерті, знищення, руїни...
Звідсіля вислав Кисіль гінців до Хмельницького просити, щоб забезпечив йому приїзд до нього, а коли Хмельницького справді вже немає між живими, то чей же хтось станув на його місце і вшанує послів. Кисіль не хотів нізащо в світі вертатися, хоч йому товариші сердечно таке дораджували.
— Краще мені тут загинути, як відказатися від послуг отчизні, коли вона в небезпеці. Від нашої комісії може залежати її рятунок.
До Хмельницького доходили погані вісті про долю тих, хто їх послав у Варшаву. Ходила між військом чутка, що їх посадили на кіл і замучили.
От як можна мостивим панам вірити,— говорили козаки,— навіть послів не пощадили, чого й бусурмен не зробив би.
Пане Хмельницький,— гукали козаки,— або йдім далі на ляхів, або ми підемо без тебе і іншого гетьмана собі виберемо.
Даремно їх уговорював гетьман і старшини, що вістка ще непевна, що треба підождати, а з Варшави неблизько. Це ж неможливо, щоб пани на таке зважились у такій важній хвилі, коли Польщі грозить велика небезпека.