Олексій Корнієнко

Сторінка 31 з 131

Чайковський Андрій

Як вернувсь у Київ, то застав там багато змін. Митрополита Петра Могили вже не було в живих. Його місце зайняв Сильвестр Kode, шляхтич з роду. Хоч був він цілою душею відданий православній церкві, так само цілою душею спочував шляхті, беріг шляхецьких традицій і був противний всяким збройним виступам проти шляхти. Права для православної церкви хотів добувати у мирній дорозі компромісів і конституцій соймових. Про народ посполитий навіть не думав. Був однодумцем православного шляхтича магната Адама Кисіля, котрий опісля відіграв таку невдячну роль у цім великім повстанні.

Хмельницький зайшов до митрополита. Він знав його давніше, а справа з Чаплінським була така голосна, що Й владика про неї довідався. Але Хмельницький не знав, як Косів думає, і йому здавалося, що наслідник Петра Могили не може бути інший, як його славний попередник. Тому-то Хмельницький заговорив відразу до нього своєю мовою. Нагадав усі кривди, які український народ і церков православна від панів терпіли, оповів, що по дорозі чув та бачив. Не виявив, однак, того, що чув од короля.

— Не добути нам правди і права інакше, як збройною рукою...

Митрополит замахав руками, начеб від чорта відганявся.

— Сину! Хай тебе Господь хоронить навіть від такої думки... Невільно нам братньої крові проливати та ще

і Л Ч.нікооський

97

підносити руку на нашу ойчизну-матір Польщу і проти помазаника божого — його милості короля...

Не проти ойчизни й не проти короля будемо воювати, а проти короленят-магнатів, що нашу ойчизну живою в могилу закопують.

Але ті, як ти кажеш, короленята-магнати, то ж діти тої самої матері, що й ми, вони наші брати...

Коли матір рятувати треба, то не гріх зарубати одного-другого ледачого брата.

Із тебе, сину, говорить жадоба помсти за твою кривду...

І за кривду цілого українського народу.

Остав помсту господеві.

А що ми маємо робити?

Терпіти й молитися... терпен — спасен.

Я так не думаю. Український народ не має охЬти стати святим мучеником. Вже" намучився доволі. Послови-ця наша говорить: "Роби, небоже, а Бог тобі поможе". Чим більше будемо коритись, тим дошкульніше пани будуть знущатися над нами. Прийде до того, що православних будуть продавати татарам в ясир...

Не переборщуй, сину, до того, певно, не прийде... Я кажу, що це кара за наші гріхи... /Отож треба кару божу терпеливо зносити і молитися...

Поки можна в церкві молитися, треба перше заплатити жидові-орендареві, щоб церкву відчинив, у нього ж ключі...

Що ти говориш? В Києві я за таке не чував...

А хіба ж православні лише в Києві живуть? Я переїхав тепер з Варшави через усю Україну і таке бачив і чував скрізь...

Усе переборщене. Хтось наговорив небилиць, а ти й повірив. Так само пани не стануть людей в неволю перепродувати...

Хіба тому, що їм буде шкода робочого скота позбуватися....

Нам треба у законній дорозі та мирно прав доходити.

Як можна про законну дорогу говорити там, де закон не шанується? Та не про саму ж віру ходить, але й стомлений народ... Як знищать народ, то й до церкви не буде кому ходити...

Що ж народ? Православній шляхті живеться добре, реєстровим козакам теж, а посполиті мусять комусь коритись та панщину робити.

Що православним магнатам добре живеться, то я те бачу, але щоб і реєстровим козакам добре жилося, то воно не так. От і я реєстровий козак та ще й старшина, а мені так добре жилось, що аж бездомним скитальцем став, що лише королівський глейт мене охороняє, щоб в тюрму не попасти. Простий народ мусить працювати... Та хай же він має з своєї праці'якусь користь, а не щоб він вмирав з голоду, а панові — щоб аж з пельки виливалося... Гозорите про законну дорогу , а хіба ж я на неї не ступав? А що виграв? І так усюди...

Сину! І тут говорить з тебе жадоба помсти, котру підсунув тобі скуситель-диявол. Коли ближче придивитись до4 твоєї справи, виходить, що жінка, котру тобі забрав Чаплінський, не була тобі шлюбною...

На ті слова Хмельницький скипів. З очей йому били блискавки. Він схопився з стільця і майже крикнув:

— Хто це сміє говорити? Це видумана тим злодюгою Чаплінським брехня. Хіба вона через те не була мені шлюбна, що не в костьолі, а в церкві з нею вінчався, в нашій православній церкві... В їх очах, то ми всі нехристи, бо ляхи нашої грецької церкви не признають, а за ними й ваша милість. Ні, ваша милість, такою мовою, то ми не договоримось до ладу, бо наші погляди геть розходяться. Добувайте ви своїх прав молитвою й покорою, а ми добувати їх будемо молитвою і шаблею...

Косів устав, схвильований.

Я... я.... я тобі забороняю таке думати, говорити і робити, а коли ти справді вважаєш себе сином нашої церкви і не хочеш стати анафемою, то ти мене, певно, послухаєшся.

Важко мені це сказати, високопреосвященний, що в тій самій святій обителі чував я не раз од богоугодних святителів інші слова. Вони мене не раз навчали, що війна в обороні найсвятіших прав людини, в обороні його святощів, церкви та віри є свята і божим благословенням втішається. Ми, козаки, маємо від других владик архієрейське благословення на те святе діло.

То хула, їй-богу, хула... Це не важне,,я відкликую і забороняю.

Шкода говорити! Благословення може відібрати той, хто його дав.

Братовбивства господь благословляти не буде.

Так, господь, певне, пошле кару на магнатів, що безмилосердно братів мордують, може, ниспошле на них сірковий вогонь, як на содомитів, а може, якраз господь

4*

99

вибрав нас за караючу десницю свою. Отче владико! З тяжким серцем відходжу звідсіля. Я сподівався ЩОСЬ інше тут почути...

Він поцілував владику в руку і хотів відходити. Косів його задержав.

— Що ти, сину, задумав?

— Я вже сказав, та як я це зроблю, ще не знаю. Не один я у цьому ділі, а увесь народ буде, я його спитаюся...

Хмельницький вклонився і тихо вийшов. Він хотів почути думку ще інших духрвників, але вже не хотів заходити до вершків, бажав почути, що скаже менша братія.

Зайшов до Печерської лаври і вдався до свого знайомого ченця отця Ісаії.

То був столітній, сивенький, мов голуб, монах. Усе в нього постарілось, лиш очі блищали по-молодечому і дивилися другому на саме дно душі.

Як зайшов до нього Хмельницький у келію, старець сидів під вікном над грубою книгою. Богдан привітався і поцілував з пошаною його поморщену руку. Старець дивився хвилинку на нього: