І
На сторожі трону: висповідні,—
четверо молебень правлять.
І ні поступами блискавиці
не змістити їх крилатість.
І не спиниться на мить, не стихне
серце, в славлення палавши:
милостю, мов смолоскип, світильне—
до недолі душ болящих.
Невгасиме над морями часу
і живим огнем безсонне,
знає чашу від Отця причасну,
скрізь їх серце—богоносець.
Чисту в груди беручи потужність,
мов магнолії при морі,
лібединням крил зверхсвітно рушить
кожна: в благості соборній.
3.VIII.64
Відмикаються моря в дорозі—
де четвірний крильник бистрий.
Тлін землі ні тінню не погрозить
бігти на хрещатий листик.
їм лазур'я в людській долі зморній
знизу мриться: шатра шиті.
І зворушить, проказавши, громик—
з незабудками при житі!
І нетлінний семибарвних чуда
креслиться в олтар при службі.
В степ стихіру радісну доручать,
вівши з океанів, любі.
Зорів повні в зірковій істоті—
вкруг, і повні: з храмин серця;
білі Жизни від країв престольних
землю в сполохи похрестять:
Крильми в пошестірний помах кружний
шлях для ангелів провівши.
Кубки присудів—зорями, в служність! —
їм яскрять, нести: як віщі.
3.VIII.64
ПРОБУДЖЕННЯ
Скорбі мої, скорбі! вкруг—вітрильні,
з блисками вістки ведучи...
Проліскова в храмі синь, приливши,
думи прибира димучі.
Біля скроні в тебе: над погрози,
вже семицвітинник дійде.
Скружений, ні згадки не розорить—
про ласкав'я, зірці рідне.
Зводи: світлі, як найстарша правда;
чергами чуття проходять.
Тільки з моря повінь виноградна
в камінь пінить біловоддя.
Сонце! повели, щоб знак почався
в замкнутім, як гробик, морі.
Піднеси і дискос до причастя,
в пальцях світла: збір накормить.
4.VIII.64
НАПРОТИ НЕГОДДЯ
Чи власкавлено орлів синіших,
аніж клич волошки в берег?
Трублять! а вона ні снів не стишить
від труни в надсвіття вербне.
Бо сповіщено про дні прийдешні,
серед смерти: йдуть вітрильця—
з бурі, де, завісою роздершись,
лоно в білі птиці вкрила.
Зводять на склепіння до малюнків—
звіт про серце: при жалобі.
Острів—там ні круків не кленучи,
скриньок не замкнули жодних.
Полеліє, прогорнувши в ніжність,
полум'я лідеї! — згладить
По піску лазур'ю з нив свіжівши,
відплива на люстро далі.
Досвітля прозору згадку й тоне;
враз відсеребриться в мерхіт.
Відплеск! як печаль: коли тривожне
відгорить гілля—примерти.
Острів: значеннями повні з'яви
від життя ланів тойбічних.
Бо душі в кайдани не зв'язали
звірі, від глибин прибігши.
5.VIII.64
ПОРИВНІСТЬ
Побудує в згір'я і приносить
грозові покоси з м'яти:
мевам і лампадкам суголосні,
разом звалить—розбиватись.
Скрізь розсіє: з ворожби, до ризок,
молочай могил припливний.
І пожежине обличчя низько
сплаче огняні краплини.
Леви неба, сторожкі на водах,
вісники від райдуг—з варти.
Мчать круги рятунку і знаходять
потопельників стобратніх.
Черги значаться в ткання свячене,
з гречки: найчистіші черги.
Нацвіте і вибухами змече
жаль від скрипок невичерпний.
6.VIII.64
ВИСОКА НАДІЯ
Ніч навісила замків чотири—
чорно, в світові кінці.
Мов з віконця в'язневого мріти
місяць віями зміцнів.
І повиростала скорбна зелень,
іриси іскряться з моря.
Все, при смолоскипах незліченне,
де щити не посоромлять...
барвлено герби на них небесні,
і від списів погримлять.
Сполох, як на церкві в семихресті,
внесено в надсмертний шлях.
І полки: владичні, з охорони—
кожному, в спокутній скорбі.
Движний океан огню промовив
і крізь камені надгробні.
Ліліє труни в правиці сонця,
збудишся на берег любий!.,
і вдочерять вірних і всиновлять
небеса в сузірних бурях.
7.VIII.64
ДВОКРИЛЕЦЬ МОРЯ
Не замориться і не притане
кров'ю в глиняну байдужість:
голуб! доле моя, він відчайне
свідчення веде і служить.
Бо життя, немов пелюстка з воску
й з нитки—пломенить, як пурпур:
згинути, б'ючи стрілками в млосну
мертвоту й трутизну трупну.
Хто, коли в дими кострів, склинавши,
до стовпа ганьби прив'яжуть:
не зміня думок на скарби навіть,
вибравши зорю найважчу!
Хоч калічено в неволі здавна
каменем невір і цепом:
і чуття і очі між тумання—
в гріх! до ребер серце стерплось.
Вирвана криваво з демонизни,
через двері смерти й чуда,
вже диханням і слізьми відрізнить
зерно дня—душа відлюдна.
Бо життя щораз: як жертва справжня,
терплячи від іклів—ревів...
на каміннім крузі в лютих стражнях —
страх при хижості царевій.
Поряд поспіша вертати грішних —
нестомима сила, в спокій;
крізь негоду—просвіти приливши,
тлін ромашкою потопить.
8.VIII.64
ЗОРЯНИЙ ПРИПЛИВ
Море—як в іконі: неба повне,
чергами світніє в чуді.
Поклонімось, гості всіх часовень,
звідки хресний хід почути.
Творче, із світлиці правди Отче! —
движеш кораблі світів;
кожне море кобзами рокоче,
славлячи, з ключів твоїх.
Від крила сузірників неспішних
до страшин, де й квіт на дні,—
при твоїх знаменнях пада грішник,
бо в невірстві зголоднів.
Воля: знов перлинно проколосить,
кіньми скотить голубими.
А до серця—стовп огню, й крізь осінь
віє семибарвно димик.
Зоряного колеса крізь ночі—
хід над океан дзеркальний:
аж до ниви, де журба причорнить
косу, й журавлів скликати.
9.VIII.64
ЗНАК НЕЗАБУТИХ
І
Від стрімчастого лиця відтоки —
в острова, з очей, на плечі:
слідом мідного ридання — досі:
заберуть піски притерплі.
Розрива погребну свиту, з бризок—
нитями від скель скипати.
Поболіє в камінці, що дрібно,
як сльоза: гримлять між пальці.