І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні травневі, з-між гілок верніться
і при розпачі своїм...
Там: як лірникові пальці вбогі
рельне струння в пітьмі рвуть.
Поруч ти, ласкава, проти болів,
брала руту білоруч.
Свідок біля неба—тільки світоч,
виткавши рукав: спалати...
через світниці! там жар пролито—
з хвиль, як маки мимо хатки.
Зводяться вали — прозорі скелі,
жаль розбити свій навіки:
в повів, з кров'ю громовою —вельми,
до грядок на синій виклик.
Тільки тойбік, мов скарбистий розсип—
від човнів! коло віконниць,
віє, та з долонь, сльозами росних,
зірка—дивину наклонить.
18.VII.64
ЖАЛЬ
Вкруг заморено в замкову строгість
біле речення сердечне...
Бо, схмарнівши, звичай семирогий
кине в страм і в сміхи вмече.
Проти нього: квітчик моря змовчить;
від грудей, мов чайка навзліт...
Не признаємось ні в рідні очі:
при гордині—кручі ржавій.
Тільки, аж страшна завіса пройде,
і не стрінемось ніколи,—
душі бачать: як життя холодне
змарнували в мертвім полі.
Пустка стане! ні річками айстри
не погасять муки серця,
а рвемось між ірії найстарші,
там: куди мороз не вдерся.
І жалі з невороття докликнуть
легіт і комусь присниться:
поривати скрізь вишневу гілку,
сиплячи росою в лиця.
23.VII.64
ГОДИНА НЕГОДИ
Доганя, в ридання забирати:
камінь смерти, косий череп,
на потоп розбившися по втраті! —
надвечір'я невичерпне.
А в грозьбі звірніючи руками,
розрива криваві сосни —
через скелю і громами спрямить:
сніжністю розливши в поспіх.
Відкриває, від гріхів невтішні,
ребра та з валами здвиже.
Женучи, мов кречети, наспішить
гнів! під неземелля нижче.
Димне з гробівця грудей пророчить
горе: місяців забудець,—
навіть ниви в передсмертні корчі
котить, як виття прилюдне.
І на скатерть розкида скипіти
гнів, гіркіший від труни:
кружачи під голосіння в плити—
цвинтаря, де біль приник.
Все напроти тебе: в пітьмі сивій,
де стежки огню замкнули.
Тільки вісників крилата милость
визволя в надзір'я—з смутків.
25.VII.64
ПРИБЕРЕЖНИЙ ГОЛОС
Міряється в громі строга правда—
в білому: що й гілка яблунь.
Чи впокорена їй зграя страдна
чайок, де суди проглянуть?
Я не знаю, чи пташки тихіші—
дві, що в парі прилетіли:
скрито звістять, по піску пробігши,
про жалі! не роси милі.
їх не вернемо, кущів рожевих,
до вікна—звести багаття;
ні туманів при горі: бо в жеврій,
мов з іконостасів знята.
Пронесуть рисунок горя—ризи,
палені в пісок по скойках.
Там і голубий обвал наблизить
спогади до болів кротких.
Коливаються безмежно й вінця
моря, зметані за сонце...
де—в недень:до мене відкликнися! —
зійде квіття високосне.
Все до безгоміння мимо мене—
зілля: все прозоре, лившись,
німо сплаче, відсвітом надземне,
з грядки згадок найлюбіших.
26.VII.
ПРИПЛИВНА ХВИЛЯ
Скружена, як рельний вал, негода:
старчикові сонця в клопіт.
Котять голосні безодні! сходять,
сиві, до пожеж потопних.
Понад їхнім димом коло пальців,
що біжать, перекипівши,
мева: сирота злетить припасти
до грудей крайнеба щирих.
Розгоряється в пломінну пряжу
блискавок, на зорах смерти—
синява могильна, звідки в'яжуть
берег: тінню серця мерхлий.
Складено не в наші зорі тайну,
при віках—як вал, прилитих,—
де тобі спочити! де впадають
різно думи: всі трилистки.
Жеврій сплесками коси від гробу
литиметься через любі—
черги моря: в долю безборонну,
що хреста свого не згубить.
26.VII.64
ВІДХІД НЕГОДИ
Палено ланами з надвечір'я —
звали, де дитя втече:
налякалося! бо бризком вітрять
звірі сині на плече.
Щире—рідне, в слові не сказати! —
світлиться від сонця з кручі:
що, як мати, станувши на захід,
гляне до валів ревучих.
Бережися, шире! грізні гриви
мечуться з ланів на камінь.
Бо недоля, леви покоривши,
зводить—як прибій вулканний.
З віолетної, мов шлюбний ірис,
браний до світлиці в глечик —
з глибочіні скісся смерти мірить
тінями: від змій не легші.
Чорністю і джмелик грому гасне
в смутку, потканому з півдня...
де— надсмертний дзвін, де вже ні ясен,
світний, щебету не звіда.
Тільки милісто в ріллі немерклій —
вії сонцеві, з освяти,
як торкнули твій рукав, крізь межі,
впали в згір'я неба згаслі.
Дожидатиметься думка, взнавши досвіт,
при вікні; тополь подружжя.
І розбивсь пожар! плачі відносить
сніжні—нива хвиль найдужа.
2.VIII.64
НЕЗНАНИЙ ПРИПЛИВ
Смертні савани змиває з волі—
на розрив, до скель ростучи;
скрізь летить! із мірри славословить:
розпал стотисячоустий.
Пригадаю комірець в узорі,
в папороті жовтня з гір...
і твоя коса: огненник добрий—
з ним, струмуючи, горів.
І живим, як мак, світанком глянуть
очі карі; снів двозір'я.
Знов із моря синій голос лану
входить, мов пожежа бистра:
тут і поридає гірко—в спомин,
кинутий з біди твоєї!
В грудях дзвони носить похоронні
море—до труни й лілеї...
тут їй скрапати слізьми в самітну
мову сонця і загоїть—
скорб: чернець прийма велику схиму,
в скит між колоски з грозою.
Ватри валяться в планетні плити,
біжучи, де скатерть горне.
Братство! — чару принесуть напитись,
і згоря чуття гріховне.
З моря вершники рокочуть бистрі,
вороного поля сточать.
Бідна чайко, чайко вбога! виспів
ткати при могильних скойках...
Він мережками з кругів проллється,
проти хмари—домовини.
Чистий висвіт: наче рана хресна,
серце з горя відновити.
З.У111.64
БІЛІ ЖИЗНИ