Не знаю чому, але твердо й ясно запитав з ноткою крайнього незадоволення в голосі.
– В чім справа?
Дівчина гойднулася, упала на мене руками і з болем заплакала:
– Що я тобі зробила? Нащо гониш?
Я чув, як шелестів годинник на столі, як тремтіли руки невідомої дівчини у мене на грудях, і мене взяв жаль. Уже спокійно встав, підняв її скорбне лице, пильно вдивляючись в очи. Але, що зі мною? Коло мене сиділа Ліда!
– Ліда? – радісно вирвалось з моїх уст.
Та біля мене сиділа все та чужа, бліда дівчина. Я тихо, м’яко спитав:
– В чім справа?
Її лице засвітилося радісно, губи заворушилися і полилися, полилися теплі, тихі слова.
Я узнав тайну… вона, молода дівчина, що її забили денікінці в оцих стінах… була разом з червоними… лице корчилось мукою, і великі сльози капали за груди.
Я дізнався, що її коханця забили чеченці, родину вирізано, а її… вона розстібнула комірчик, і я з жахом побачив на шиї дві глибокі криваві рани.
Вона шепотіла: "…звали – Аня… було тяжко вмирати… і тоді стояло весняне сонце…". Лице її світліло і врешті зовсім розплилося в сірому густому ранку, що вдерся в кімнату через, великі готичні вікна.
Я стояв біля столу, а електрика жовто гойдалась над столом – непогашена. На підлозі круг мене валялися недопалені цигарки. Так пройшла, коли можна так мовити, ніч.
Ясно, що день був переповнений спогадами й почувалось, що буде ніч знову з привидами й непорозуміннями. Чомусь нетерпляче чекав ночі.
Так, загіпнотизована очами гадюки, ласка непереможно стремить у одчинену пащу з отруєними зубами.
Відчував, що я хворий. Лікар приписав морфію, і от зараз коло мене лежить маленька коробочка сонного порошку.
Упала ніч. Але це була й остання переплетена чудернацькими витівками природи.
Я засинав м’яко. Морфій наливав жили солодкою, густою втомою. Вії важко падали на очи. В кімнаті стояла мертва тиша.
Я, ніби покалічений на операційному столику, жартома рахував до ста. Раз…
– сонно-м’яко – два… – рахував довго, аж коли по кімнаті розплилися гострі, весняні пахощі конвалій. Вони сповнювали мої ніздрі, бальзамували і споювали почуття молодими бруньками.
Радісно схопився на лікоть і здивовано побачив, як із темного кутка у якомусь сяйві до мене йшла учорашня дівчина. В куточках губів ховала усмішку. Рука міцно держала жмутик васильків.
Я сів на канапі, простягнувши до неї руки.
Щось незрозуміле шепотіли мої губи.
І от… зараз не пам’ятаю… – шматочки тільки… здається, вона наділа мені на лоба віночок з польових васильків, холодними, помертвілими губами торкнулась моєї шоки, а руками оповила шию.
Оце ті шматочки, що запам’ятав крізь густі хмари морфію. Потім – спав мертвим сном.
…Прокинувся од якогось шуму. Сонно обвів очима кімнату, і здивовано побачив коло себе орендаря і ще п’ятьох невідомих осіб чоловічого полу.
Орендар кричав, розмахуючи руками:
– Гражданин, годі вже цілуватися, пора в Загс, уже дванадцята, – і ткнув пучкою на канапу, за пів аршина од мене вбік.
Я, не розуміючи, оглянувсь. І, о земле!
На подушці, розкидавши в непритомності руки, в самій сорочці лежала донька орендаря.
Невідомі люди дегенеративно усміхались, позираючи на мене, як на злочинця…
…Наливайко змовк, винувато схиливши голову.
– Отак орендатор зумів піймати зятя з посадою в тресті! – швидко промовив я, щоб зам’яти цю балачку, і для ілюстрації замовив "оберові" пів дюжини пива.