Розділ І
…Де говориться про людину, яка, власно завжди стає нерозгаданим вузлом якоїсь дивної історії
Портфель у Василя Івановича… це ж прекрасний, крокодилячий портфель! Ви не вірите? Ви мали кращого портфеля, коли ще були головою Комгоспу і носили чорні окуляри? Тепер ви скептик, бо вас вигнали на вулицю за хабарі?
Так от же:
– Сорок карбованців! – піднімає пальця свого Василь Іванович. – Чешуя, бачте, – квадратами, до спини більшає і переходить у голову справжнього нильця.
Це значить – нильського крокодила.
Коли ж необережний, штукар скаже, що з Дніпрових крокодилів бувають куди кращі портфелі, Василь Іванович позеленіє, пристане до нього, як оса, і гаряче заперечить:
– Прошу, товаришу! А ви знаєте, що у них панцир пористий? Ви тільки уявіть собі, зажмурте очи і уявіть: – сорок карбованців! Це вам не ультиматум!
До чого тут "ультиматум" – так ніхто й не довідається, та й сам Василь Іванович напевно не зрозуміє, нащо він це говорить.
А портфель справді таки хороший. Чорний, з срібними ріжками і великим круглим замком.
Буває стане Василь Іванович перед дзеркалом, притисне до себе портфеля і посміхнеться… Чорт! – так колись сфотографовано було Петровського, старосту українського. Не важно, що Василь Іванович низький на зріст, з великою головою і широким лицем, наче хто його колись ляпнув лопатою по виду; має руде, як жар, волосся і сірі, маленькі, гострі, як буравчики, очи.
Василь Іванович, буває, гляне на свого портфеля… але це потім, таємниця портфеля нехай буде… словом, що таке сам Василь Іванович, як одиниця великої людської громади?
Нехай простить нас випадковий читач, за нашу короткомовність; нехай оглянеться круг себе і зрозуміє тоді, що єсть люди, що про них можна говорити дуже мало, все їхнє минуле можна вкласти у хвилин нормальної швидкості.
От: – до Жовтня був телеграфістом, носив форменого мундира й сіру краватку. Більше нічого сказати про будь-якого телеграфіста, всі на диво вони однакові, як ті близнята. Що відрізняло од них Василя Івановича – це те, що він надто був нестриманий, щоб знайомим своїм не переказати про всі таємниці нічних депеш. За це начальник пошти висловив йому догану, а через місяць він став листоношею.
Так тяглося до Жовтня.
Тоді став секретарем Ревкому, потім – Упродкому, Комнезаму, Міліції, а коли одружився й переїхав до міста, став секретарювати у філії Молочарської Спілки, аж до кінця нашої повісти.
Зараз він має дружину і двох немовлят, близнят. За місяць отримує платні – 80, половину з них кладе на свою ощадну книжку, а другу половину економить на "різні непередбачені витрати", куди входить (це все у блокноті червоним олівцем): харчі – 15, ремонт білизни – 2, дрова – 3, на взуття – 10 і останні 10 крб., підуть на театр, зельтерську воду і цукор дітям.
Головне ж, – ощадна каса.
– Хтозна, що далі буде! – буває, говорить він, прокинувшись серед ночі. – Копійку бережи раз, вона тебе…
– Спи! – сонно озивається дружина, перевертаючись на другий бік.
Василь Іванович уже не засне до ранку. Не дарма вже пів тисячі його лежить у касі, щоб він міг спокійно заснути. У кімнаті темно. Дружина спить, а він малює в уяві картину: – трапився крах, не важно який саме, а крах. Всі службовці метушаться, збувають з рук свій дорогий одяг на хліб, посилають дочок своїх продавати себе, одне слово – паніка. А Василь Іванович бере з каси свої пів тисячі і так, аби вколоти боляче голову Спілки, дає йому наче старцеві, червінця.
– Соню, ти не спиш? – тривожно запитує.
Тоді світить електрику, риється чогось у шухлядках і впевнившись, що його ощадна книжка лежить нерухомою, спокійно вкривається ковдрою.
Все ж таки не може заснути. Його мучить портфель, власне таємниця портфеля. Адже ж він ніколи не говорив дружині своїй…
– Не спиш? – повертається лицем до нього дружина. – Швидко ранок?
– Соню, як добре, що я не партійний! – озивається Василь Іванович – Щось про війну, того… говорили в канцелярії…
– Ну, й що тобі? Нехай говорять!
– Страшно, вбити можуть!
Дружина, чи то справді, чи в жарти, так, аби, говорить:
– Уб’ють? Ну, так і бути. Не тільки тебе?
Василь Іванович тулиться до неї, наче побачивши перед собою мару.
– Де ж ти з дітьми тоді подінешся, коли уб’ють мене?
– Піду до матери.
– А як і її уб’ють?
– Тоді служити буду, зароблю на хліб дітям, – мрійно говорить дружина, прислухаючись, як десь далеко прошумів перший трамвай.
– А як уб’ють і тих, хто міг би дати тобі роботу? – пристав до неї Василь Іванович.
– Тоді ти заробиш грошей?
– Мене ж не буде! – серйозно скрикує Василь Іванович, почуваючи, що серце йому б’ється, як у синиці.
Дружина не витримує і сміється.
– Тебе не вб’ють! – зазначає вона. – Війни не буде. Учора на базарі говорили, що китайський цар держить руку нам, щоб не було війни. А в Америці знову революція, така, як і в нас була. Не вб’ють тебе. Ну, спи! – закінчує, перевертається на живіт і свистить носом.
Василь Іванович почуває себе спокійним, наче тільки що прийшов з причастя, де поставив дебелу синю свічку.
Вранці, нашвидку п’є чай і, похапцем поцілувавши дітей своїх, іде на посаду, наперед глянувши у портфеля, чи все там так, як було звечора.
Він навіть припустити не міг, щоб таємницю його було порушено, або розгадано.
Все ж таки одного разу, це було увечері на велике свято, Василь Іванович помітив, що папери у портфелі були зім’яті, а один бланок із штампом Молочарспілки зовсім зник.
Він нікому про це не говорив, тільки допитливо глянув в очи дружині, але вона посміхнулася і взяла його за руку.
– Хочеш?
– Одв’яжись! – розгублено сказав він і знову погляд свій перевів на портфеля.
На другий день зникло два бланки із штампом, а ще через день – ціла книжка.
Василь Іванович остаточно перелякався. Він почав слідкувати за канцеляристами. Але кампанія його закінчилася досить невдало. Реєстратор, виявилося, навіть не помічав портфеля, а машиністка, що до неї Василь Іванович підійшов, досить хитро запитавши, чи не брала часом вона з його портфеля бубликів, упала без пам’яті, тоді – в сльози, нарешті накинулася на нього з досить таки безапеляційною гістерикою.
– Я чесна громадянка! – кричала вона. – І мене підозрівають у крадіжках! Мене! Та ви знаєте, що мій муж помер інвалідом революції! Як ви смієте? – підійшла близько до Василя Івановича. – Мерзотнику ви, я на вас до суду, до Москви, до… я очи вам видряпаю! – справді таки посунула на нього з нігтями.