Василь Іванович, помітивши, що не обійдеться тут без крови, схопив портфеля і зараз же пішов кудись "по службових справах".
Цієї ж таки ночі з портфеля зник американський олівець і трамвайна книжка.
Розділ II
…де вперто доводиться, що цікава повість мусить обов’язково містити в собі лірників, кловнів, привидів й іншу нісенітницю, що за нею так сумно зідхають класики й паничі од мистецтва
Уже з місяць, як Василь Іванович слідкує за своїм портфелем. Він міг би його сховати, або викинути геть, але один випадок – і він уважно став слідкувати, хто міг би хазяйнувати у його портфелі?
Випадок досить таки простий. Одного разу, повертаючись додому, його перепинила циганка, очима своїми чорними прямо таки перепалюючи його душу.
– На долоню злот, срібло говорить, говорить біле срібло! – причепилася ворожка. – Не жалій злота, щастя твоє бачу на долоні!
Василя Івановича опанував жах. Він поклав на долоню циганці злота, глянув їй у смугляве лице й йому стало моторошно.
– Тобі смерть… смерть, коли ти не глянеш у саме лице ворога. Глянь йому в лице, він тут!
Василь Іванович майже знепритомнів. Циганка ясно таки показала рукою на його портфеля.
– Ти шукай… срібло говорить, що шукай вечером… ворог твій під руками…
Василь Іванович ще довго дивився на циганку, коли ж вона зникла за рогом, глянув у портфеля.
Панчішки, що купив сьогодні, і п’ять карбованців безнадійно зникли.
Вперше за життя своє він повірив циганці. Адже ж вона говорила правду: ворог під руками. Він мусить уважно слідкувати, він тонкою ниткою перев’яже портфеля, буде чути, коли вона порветься.
На другий день нитка лопнула, а в паперах лежав сухий дубовий листок.
– Це вже занадто! – уголос подумав Василь Іванович і зараз же рішив серйозно поговорити з дружиною…
Вона ще не приходила з базару. Годинник бив на вісім. Василя Івановича опанувало занепокоєння. Через годину він має йти на посаду, коли вона не прийде…
– Соню, слухай сюди! – різко крикнув, коли вона з великою корзиною зупинилася на порозі. – Я хочу довести діло до краю. Коли буде кінець усьому? – погляд кинув на свого портфеля.
Вона не розуміла.
– Що говориш?
– Те, що чуєш! Довго будеш лазити до мого портфеля, де лежить мій… – і прикусив язика. Ледве не сказав того, з чим так уперто ховався.
Дружина в плач.
– Василю, нащо ти думаєш, там же грошей немає? Я його й пальцем не торкнула, портфеля! – і скоса, хитро, так здалося Василеві Івановичу, глянула йому в лице.
Так і є! Коли не вона, то її любовник, так і є!
– Коли ще раз помічу, що все не гаразд у мене, буде лихо! – одрубав він. – Я не лякаюся твоїх любовників, вони нуль для мене, вони – ніщо!
– Що? – скрикнула дружина, підступаючи до нього.
Уже це не була затуркана, спокійна жінка. Зараз промовляла сама зненависть й образа. Запаленими зіницями вона колола, наче шилом, Василя Івановича, все ближче підступала до нього, і не встиг ще він вимовити слова, як йому в голову полетіла сковорідка, за нею – горщик і важка мідна ступка.
– Я тобі! – кричала вона вже за дверима на Василя Івановича, що несамовито збігав сходами на вулицю.
Тоді пішла до своєї сусідки, вдови, схилила голову свою у неї на стіл і голосно заплакала. Вдова гладила їй голову, вмовляючи не побиватися з якоїсь дурниці.
– У мене покійник був, не те що в тебе чоловік. Бувало, не так глянеш на вулицю – і вже під очима у тебе синьо і ребра болять. Він же не бив тебе?
– Гірше! Нехай би побив краще, коли б я заслабла од нього. Ах, який гидкий він! Нехай… нехай згадає, коли до нас приходили більшовики ховатися, а він передав їх гайдамакам, контрреволюція нещасна!
– Контрреволюція? – з жахом промовила вдова.
– Ні, то так… він гарний у мене… то так я… ми й не бачили в себе більшовиків. Ваш син комуніст уже?
– Ну, да…
– Прощайте!..
А Василь Іванович в цей час сидів за столом у канцелярії і беззмістовно дивився на руки машиністки. Вони були білі, наче з тіста, довгі тонкі пальці – з дебелим перснем золотим…
– Ніно Карпівно, скажіть будьте ласкаві, ви не купували ще авіалотерейного квитка?
– Ні, а що?
– Я так. Пробачте.
Реєстратор посміхнувся. Бухгалтер зупинив пальця на рахівниці і голосно щось вимовив, якийсь один примітивний звук.
Серце Василя Івановича потерпло і стиснулося, як порожній шкіряний гаманець. Лице його зблідло, на скронях надулися жили. Він не міг очей одірвати з газети, що лежала просто перед ним. Набравши повітря в груди, став по літері читати.
"Англійські шпигуни в Ленінграді…" – більше не міг дивитися, як відомий шпигун і провокатор X… був зловлений агентами ДПУ.
Василь Іванович зараз же схопив портфеля, вийшов у темні сінечки і, витягши маленький аркуш паперу сховав його у себе за пазухою. Тоді знову повернувся до канцелярії. Уже спокійний був, ніхто не міг залізти руками своїми йому за пазуху.
– На вас лиця немає, Василь Іванович! – узяв його за руку реєстратор. – Ви слабі, що з вами?
– Портфель, мій портфель! – скрикнув Василь Іванович, вискочив з-за столу і підбіг до розчиненого вікна.
Він побачив, як його портфель заворушився, знявся з місця і поволі, наче пір’ячко, полетів у вікно.
– Мій портфель! – простяг руки перед себе Василь Іванович і, зблідши, як стіна, упав, на підлогу.
Його облили холодною водою. До скронь поклали оцту й хрін. Машиністка схилилася над ним, намацала пульса, і, слова не вимовивши, сіла за машинку.
Бухгалтер у штрафній книзі до прізвища Василя Івановича добавив п’яту ластівку за "прогули", тоді понюхав тютюну і голосно, дико й нестримано чхнув.
На стіні пробило чотири години…
І найменшої уваги на Василя Івановича. Він лежав під стіною, як дровина, а його обминали службовці і, весело розмовляючи, розходились додому. Один тільки бухгалтер, вичекавши хвилину, коли був сам, похапцем порився у кишенях непритомного, за пазухою і на своє здивовання витяг звідти шифровану телеграму і авіалотерейного квитка під № 275 на два карбованці. Телеграму розірвав і вкинув до кошика, а квитка сховав собі до портфеля і, насвистуючи Марсельєзу, вийшов на вулицю.
На вулиці спалахнув ліхтар. До порожньої канцелярії увійшов сторож з мітлою, спокійно запалив цигарку, але, вгледівши під стіною Василя Івановича, скрикнув з жаху.