— З вашого дозволу,— чемно звернувся він. Лорд Джуліан завагався і поглянув на Арабеллу.
— Я думаю, що так буде краще,— сказала вона. Його світлість знизав плечима і віддав свою шпагу,
— А зараз ідіть на мій корабель,— розпорядився дон Мігель і вийшов.
Без зайвих суперечок всі зробили так, як було наказано. По-перше, у іспанця не бракувало сили, щоб примусити їх виконати наказ; по-друге, безглуздо було б залишатися на кораблі, який тонув. Вони трохи затримались, поки Арабелла зібрала деякі речі, а лорд Уейд захопив саквояж з документами.
Уцілілим морякам із понівеченої "Ройял Мері" іспанці дали повну волю. Вони могли рятуватися на шлюпках, ну, а якщо шлюпок не вистачало, то могли триматися на воді, чіпляючись за якийсь уламок, або тонути, що кому більше до смаку. Якщо ж Арабеллу та лорда Уейда взяли на корабель, то це ,льки тому, що дон Мігель зразу відповідно оцінив своїх бранців. Він люб'язно прийняв їх у своїй каюті і чемно висловив бажання почути їх прізвища.
Лорд Джуліан, все ще під враженням від щойно пережитих подій, насилу примусив себе сказати, хто вони. Але у відповідь зажадав, щоб йому назвали, хто саме напав на "Ройял Мері" і захопив підданих англійського короля. Злість розпирала груди лордові. Він знав, що нічим не скомпрометував себе в цій незвичайній ситуації, в яку його так безжально кинула доля, але водночас, здається, не зробив і нічого героїчного. Власне, все це не мало б значення, —коли б не леді — свідок його сіренького поводження. І він твердо вирішив при нагоді виправити її думку про нього.
— Я дон Мігель д'Еспіноса,— почули вони насмішкувату відповідь.— Адмірал військово-морського флоту короля Іспанії.
Лорд Джуліан аж заціпенів від подиву. Якщо Іспанія зчинила такий галас через розбійницькі дії цього відступника — авантюриста капітана Блада, то що ж залишається відповісти Англії? [169]
— Тоді, будьте ласкаві, скажіть мені, чому ви поводитеся, наче запеклий пірат? — запитав лорд і додав: — Я сподіваюсь, що ви розумієте, які мають бути наслідки і як суворо вам доведеться розплачуватись за сьогоднішні вчинки, за ту кров, яку ви так безглуздо пролили, а також за насильство над цією леді і мною?
— Я не вчинив над вами ніякого насильства,— від? повів адмірал, посміхаючись, як тільки може посміхатись людина, у руках якої всі козирі.— Навпаки. Я врятував вам життя...
— Врятували нам життя?! — Лорду Джуліану аж дух забило і на якусь мить відібрало мову від такого нечу-ваного нахабства.— А що ви скажете про тих, що стали жертвами вашого нападу? Бог свідок, ви дорого за них заплатите.
Дон Мігель все ще посміхався.
— Можливо,— сказав він.— Усе можливо. А тимчасом ваше життя обійдеться дорого вам. Полковник Бішоп — людина з достатком, та й ви, мілорде, безсумнівно, теж багатенькі. Я подумаю і визначу суму вашого викупу.
— Ви все-таки підлий, кровожерливий, запеклий пірат, як я й передбачав! —^ спалахнув лорд Уейд.— І ви ще маєте нахабство називати себе адміралом військового флоту короля Іспанії! Побачимо, що скаже ваш король з цього приводу.
Посмішка на обличчі адмірала враз зникла. Гнів, що весь час розпирав душу пірата, нарешті знайшов вихід.
— Хіба ви не розумієте,— випалив він,— що я роблю з англійськими єретиками-собаками те саме, що вони роблять з іспанцями! Ви навіть боЛм прокляті, грабіжники, бандити! Я досить чесний, щоб діяти відкрито, від власного імені, а ви — ви підступні тварюки, нацьковуєте на нас своїх морганів, бладів, хагторпів і знімаєте з себе відповідальність за їх вчинки! Як той Пілат, ви умиваєте руки! — І він злобно засміявся.— А зараз хай Іспанія буде Пі-латом. Дозвольте їй зняти з себе відповідальність і перекласти її на мене, коли ваш посол з'явиться в Ескуріалі, щоб поскаржитись на піратські дії дона Мігеля д'Еспіноса.
— Капітан Блад, та й інші — не адмірали Англії! — вигукнув лорд Джуліан.
— Хіба? Я не певен цього. Звідки мені знати? Звідки знати про це Іспанії? Ви ж усі брехуни, англійські єретики!
— Сер! — аж захрипів від обурення лорд Уейд, і очі його спалахнули. За звичкою він ухопився за місце, де завжди [170] висіла його шпага, але, зрозумівши марність цього жесту, знизав плечима і зневажливо усміхнувся.— Звичайно,— сказав він спокійно,— це схоже на вас, ображати беззбройну людину, вашого бранця. Це так відповідає всьому тому, що я бачив і чув відносно честі іспанців.
Кров ударила в обличчя адмірала, і він, почервонівши, замірився, щоб ударити Уейда, але стримався,— можливо, під впливом щойно почутих слів,— рвучко крутнувся і вийшов, нічого не сказавши.
Розділ XIX
ЗУСТРІЧ
Грюкнувши дверима, адмірал вийшов, а лорд Джуліан, обернувшись до Арабелли, вдоволено посміхнувся. Він був певен, що поводився достойно в її присутності і тішився від цієї думки, як дитина.
— А все ж останнє слово сказав я,— не стерпів він і труснув золотистими кучерями свого парика.
Міс Бішоп, що сиділа коло стола, пильно глянула на лорда. Вона не поділяла його піднесеного настрою.
— Невже справа в тому, хто сказав останнє слово? А от мені не йдуть з думки ті нещасні з "Рояйл Мері". Більшість із них таки й справді вже сказали своє останнє слово. А в ім'я чого? Навіщо потоплено корабель і знищено понад два десятки людей? А скільки бідолах гине зараз у хвилях... Навіщо все це, питаю?
— Ви надто схвильовані, міс. Я...
— Схвильована?! — На устах у дівчини промайнула вимушена посмішка.— Запевняю вас, я спокійна. Я просто питаю вас, сер, навіщо іспанці зробили все це? Чого вони домагалися?
— Ви ж чули слова дон Мігеля! — Уейд нервово знизав плечима й додав: — Кровожерливість!
— Кровожерливість? — перепитала вкрай розгублена дівчина.— Хіба й таке ще є? Це ж дико, жахливо!
— Не заперечую,— погодився лорд.— Страшна річ.
— Я не можу збагнути цього. Три роки тому іспанці вчинили бандитський напад на Бріджтаун. Вони чинили такі звірства, що цьому зараз навіть важко повірити. Коли я пригадую все, що там творилося, то мені здається, що я бачила жахливий сон. Невже ці люди такі звірі?
— Люди? — здивовано перепитав лорд Джуліан.— Скажіть — іспанці, і я зразу ж погоджуся з вами.— Він, як [171] англієць, можливо, міг бути й необ'єктивним, характеризуючи одвічних своїх ворогів, але в його словах звучала правда: саме так поводяться іспанці в Новому Світі.— Клянусь, що все це Може виправдати вчинки таких людей, як Блад.— Арабелла здригнулася від останніх слів лорда, наче від холоду, а потім сперлась ліктями на стіл і, обхопивши долонями обличчя, замовкла, пильно вдивляючись перед собою.