Показав Шухову капшук, зашморг розтягнув.
Узяв Шухов у пучки на долоню, бачить: той самий, що і минулого разу. До носа підніс, понюхав — він. А лотишеві сказав:
— Ніби не той.
— Той! Той! — гнівається лотиш. — У мене інший ґатунок нема ніколи, завжди один.
— Ну, гаразд, — погодився Шухов, — ти мені скляночку натопчи, я закурю, може, й другу візьму.
Він тому сказав натопчи, що той натрускою насипає.
Дістав лотиш з-під подушки ще один капшук, кругліший першого, і скляночку свою з тумбочки вийняв, скляночка хоч пластмасова, але Шуховим міряна, гранчастій рівна.
Сипле.
— Та; ти ж притискай, притискай! — Шухов йому і пальцем товче сам.
— Я сам знай! — сердито вириває лотиш склянку і сам притискає, але м'якше. І знову сипле.
А Шухов тим часом тілогрійку розстебнув і намацав зсередини в підшитій ваті йому одному відчутний папірець. І двома руками перештовхуючи, перештовхуючи його по ваті, жене до дірочки маленької, зовсім в іншому місці прорваної і двома ниточками ледь затягненої. Підігнавши до тієї дірочки, він нитки нігтями одірвав, папірець ще вдвоє в довжину згорнув (уже й без того він продовгасто складений) і через дірочку вийняв. Два карбованці. Старенькі^ без хрусту.
А в кімнаті ревуть:
— Пошко-одує вас батько вусатий! Він братові рідному не повірить, не те що вам, лопухам!
Чим у каторжному таборі добре — свободи тут від пуза. В усть— іжменському скажеш пошепки, що на волі сірників нема, тебе садять, нову десятку клеплють. А тут кричи з верхніх нар що хочеш — стукачі того не доносять, опери рукою махнули.
Тільки ніколи тут багато говорити ...
— Ех, натрусом кладеш, — нарікає Шухов.
— Ну, на, на! — добавив той у пучки зверху.
Шухов витягнув з внутрішньої кишеньки свій капшук і перевалив туди самосад із склянки.
— Гаразд, — вирішив він, не бажаючи першу солодку цигарку курити на бігу. — Набивай уже другу.
Ще посперечавшись, пересипав він собі й другу склянку, віддав два карбованці, кивнув лотишеві й пішов.
А надвір вийшовпщ, відразу бігом і бігом до себе. Щоб Цезаря не пропустити, як той з посилкою повернеться.
Але Цезар уже сидів у себе на нижній койці і воловодився над посилкою. Що він приніс, розкладене у нього було по койці і по тумбочці, але тільки світло туди не потрапляло просто від лямпи, а шу— ховським же верхнім щитом перегороджувалося, і було там темнувато.
Шухов нагнувся, увійшов між койками кавторанґа і Цезаря і простягнув руку з вечірньою пайкою.
— Ваш хліб, Цезаре Марковичу.
Він не сказав: "Ну, одержали?" — тому що1 це був би вже натяк, що він чергу займав і тепер має право на частку. Він і так знав, що має. Але він не був шакал навіть після восьми років загальних робіт — і чим далі, тим міцніше стверджувався.
Одначе очам своїм він наказати не міг. Його очі, яструбині очі та— боровика, оббігли, сковзнули вмить по розкладеній на койці й на тумбочці цезарєЕській посилці, і, хоч папірці були не зовсім розгорнуті, мішечки деякі закриті, — цим бистрим поглядом і підтверджуючим нюхом Шухов мимоволі розвідав, що Цезар одержав ковбасу, згущене молоко, товсту вуджену рибу, сало, сухарики з запахом, коржики ще з іншим запахом, цукру пиляного кілограмів з два і ще, виглядає, масло, потім сигарети, тютюн люльковий, і це ще не все.
І все .це він зрозумів за той короткий час, коли: сказав:
— Ваш хліб, Цезаре Марковичу.
А Цезар, збуджений, скуйовджений, ніби п'яний (харчову посилку одержавши, і кожен таким робиться) махнув на хліб рукою:
— Візьми його собі, Іване Денисовичу!
Баланда та ще хліба двісті грамів — це була повна вечеря і вже, звичайно, повна частка Шухова від Цезаревої посилки.
І Шухов відразу, як відтявши, не став більше чекати для себе нічого з розкладених Цезарем частувань. Гірше нема, як черево роздратуєш, та й дурно.
От хліба чотириста, та двісті, та в матраці не менше двісті. І вистачить. Двісті зараз натиснути, завтра ранком п'ятсот п'ятдесят лупнути, чотириста взяти на роботу — житуха! А ті, в матраці, хай ще полежать. Добре, що Шухов устиг, зашив — з тумбочки, он, у 75-й потягли — позивайся тепер куди хочеш.
Деякі так розуміють: посилковець — набитий мішок, з посилковця рви! А розміркувати, як приходить йому легко, так і відходить легко. Буває, перед передачею і посилковці раді зайву кашу вислужити. І стріляють докурити. Наглядачеві, бригадирові, — а придуркові посилковому як не дати? Та він іншим разом твою посилку так захарастить, її тиждень у списках не буде. А каптьору в камеру схорони, кому продукти ті всі здаються, куди ось завтра перед розводом Цезар у мішку посилку понесе (і від злодіїв, і від шмону, і начальник так велить), — тому каптьору, як не даси добре, так він у тебе кришками більш ущипає. Цілий день там сидить, пацюк, з чужими харчами замкнувшись, перевір його! А за послуги, як от Шухову? А лазенному, щоб йому окремо білизну порядну підкидав, — скільки не є, а дати треба? А перукареві, який його з папірцем голить (тобто бритву об папірець витирає, не об коліно твоє ж голе) — багато не багато, а три-чотири сиґаретки теж дати? А в КВЧ, щоб йому листи окремо відкладали;, не губили? А захочеш деньок закосити, у зоні на боці полежати, — докторові піднести треба. А сусідові, хто з тобою за однією тумбочкою харчується, як кавторанґ з Цезарем, — як же не дати? Таж він кожен шматок твій рахує, тут і безсовісний не зкрутиться, дасть.
Так що хай заздрять ті, кому в чужих руках завжди редька товща, а Шухов розуміє життя і на чуже добро черева не розперезує.
Тим часом він роззувся, заліз до себе нагору, дістав пилочки шматок з рукавички, оглянув і вирішив завтра шукати камінець добрий і на тому камінці відгострювати пилочку на шевський ніж. Днів за чотири, як і ранком і увечорі посидіти, ладний можна буде ножик зробити, з кривеньким гострим лезом.
А покищо, і ДО' ранку навіть,, пилочку треба приховати. У своєму ж щиті під поперечну сув'язь загнати. І поки внизу кавторанґа нема, значить, сміття в обличчя йому не насиплеш, відвернув Шухов у головах свій важкий матрац, набитий не стружками, а тирсою, — і почав ховати пилочку.
Бачили те сусіди його по горі: Альошка-баптист, а через прохід,, на сусідській вагонці — два брати-естонці. Але їх Шухов не боявся.