Збилися всі коло круглої пічечки, поставленої Шуховим;, і коло тієї, де пісок гріється, пускаючи з себе димок. Кому місця забракло — сидять на ребрі скриньки розчинної. Бригадир біль самої пічки сидить, кашу доїдає. На пічці йому Павло кашу розігрів.
ПІу-шу — серед хлоп'ят. І Івану Денисовичу теж тихо кажуть: бриґадир процентовку добре закрив. Веселий прийшов.
Де вже там він роботу знайшов, яку — це його, бриґадирової, голови справа. Сьогодні ось за півдня що зробили? Нічого. Установку печі не оплатять: це для себе робили, не для виробництва. А в наряді щось писати треба. Може, ще Цезар бригадиру в нарядах що під— мучить — уважний до нього бриґадир, дурно не став би.
"Добре закрив" — значить, тепер п'ять днів добрі пайки будуть. П'ять то не п'ять, а чотири тільки: з п'яти днів один захалтурює начальство, котить на ґарантійці весь табір рівно, і ліпших і гірших. Ніби нікому нема кривди, усім же рівно, а ощаджують на нашому череві. Гаразд, зеків шлунок усе витримає: сьогодні якнебудь, а завтра наїмося. З цією мрією і спати йде табір у день ґарантійки.
А помислити — п'ять днів працюємо, а чотири дні їмо.
Не гуде бриґада. У кого є — покурюють тихенько. Збилися в пітьмі — і на вогонь дивляться. Як сім'я велика. Вона й є сім'я, бриґада. Слухають, як бриґадир біля печі двом-трьом оповідає. Він слів на вітер не кидає. Уже як почав оповідати — значить, з доброї душі.
І він теж у шапці їсти не навчився, Андрій Прокопович. Без шапки голова його вже стара. Стрижена коротко, як у всіх, а й від вогню в печі видно, скільки сивини між його сіруватим волоссям посіяно.
— ... Я й перед командиром батальйону тремтів,, а тут комполку! "Червоноармієць Тюрін за вашим наказом..." З-під брів диких вирячився: "А звати як, а по-батькові?" Кажу. "Рік народження?" Кажу. Мені тоді, в тридцятому році, що ж, двадцять два рочки було, телятко. "Ну, як служиш, Тюрін?" — "Служу трудовому народу!"
Як закипить, та двома руками по столу — трах! "Служиш ти трудовому народу, та хто ти сам, падлюко?!" Так мене окропом усередині! .. Але тримаюсь: "Стрілець-кулеметник, перший нумер. Відмінник бойової і політи..." — "Який перший нумер, гад? Батько твій куркуль! Ось, з Каменя папірець прийшов! Батько твій куркуль, а ти сховався, другий рік тебе шукають!" Зблід я, мовчу. Рік листів додому не слав, щоб на слід не натрапили. Та й чи живуть там, нічого не знав, ні дома про мене. "Яке ж у тебе сумління, — реве, чотири шпали трясуться, — обдурювати робітничо-селянську владу?" Я думав, бити буде. Ні, не бив. Підписав наказ — шість годин і за браму вигнати. А надворі — листопад. Умундурування зимове зідрали, видали літнє, б/у, третього терміну носки, шинелину куцу. Я роз... й був, не знав, що можу не здати, послати їх... І люту дові— дочку на руки: "Звільнений з лав... як син куркуля". Тільки на працю з тією довідкою. Добиратися мені потягом чотири доби — літери залізничої не виписали, харчу не видали ні на день єдиний. На— годували_ обідом останній раз і випхнули з військового городка.
... Між іншим, у тридцять восьмому на Котлаській пересилці зустрів я свого комвзвода, і йому десятку вліпили. Так дізнався від нього: і той комполку і комісар — обидва розстріляні в тридцять сьомому. Були там вони вже пролетарі чи куїркулі. Мали сумління чи не мали... Перехрестився я й кажу: "Все |таки є Ти, Творче, на небі. Довго терпиш, та боляче б'єш".
Бригадирове лице рябе освітлене з печі. Розповідає без жалости, ніби не про себе:
то без грошей, тільки теж не було ходу: у
— Лахміття, яке було, загнав перекупщику за чверть ціни. Купив з-під поли два буханці хліба, уже картки тоді були. Думав товарняками добиватися, але й проти цього закони суворі вийшли. А
квитків, хто пам ятає, і за гроші не купити, не по книжечках та командированим. На перон дверях міліція, з обох боків станції охоронники по рейках блукають. Сонце холодне сідає, калюжі примерзають — де ночувати? .. Подолав я кам'яну гладеньку стіну, перемахнув з буханцями — і в перонну вбиральню. Там постояв — ніхто не женеться. Виходжу як пасажир, солдатик. А на рейках стоїть якраз Владивосток-Москва. За окропом — тлум, один одного котьолками по головах. Крутиться дівчина в синій блюзочці з дволітровим чайником, а приступити до котла боїться. Ноги в неї дрібнісінькі, обпарять або відтопчуть. "На, кажу, буханці мої, зараз тобі окропу!" Поки налив, а потяг рушає. Вона буханці мої тримає,, плаче, куди їх діти, чайник кинути рада. "Біжи, кричу, біжи, я за тобою!" Вона попереду, я слідом. Дігнав, однією рукою підсаджую, — а потяг ходу! Я — теж на приступець. Не кинувся мене кондуктор ні по пальцях бити, ні в груди спихати: їхали інші бійці у вагоні, він мене з ними переплутав.
Штовхнув Шухов Сеньку під бік: на, докури, мовляв, незарад-
ний. З мундштуком своїм дерев'яним і дав, хай посмокче, то нічого. Сенька, він чудак, як актор: руку одну до серця притиснув і головою хитає. Ну, та що з глухого!..
Розповідає бриґадир:
— Шість їх, дівчат, в купе закритому їхало, ленінградські студентки з практики. На столику в них маслечко та фуяслечко, плащі на гаках похитуються, валізочки в чохлах. їдуть повз життя, семафори зелені... Поговорили, пожартували, чаю разом випили. А ви, питають, з якого вагона? Зідхнув я й признався: з такого я, дівчата, вагона, що вам жити, а мені вмирати...
Тихо в розчинній. Пічка горить.
— Ахали, охали, радилися... Все таки прикрили мене плащами на третій полиці. До Новосибірського дотаїли, довезли... Між іншим, одній з тих дівчаток я потім на Печорі віддячився: вона в тридцять п'ятому у Кіровському потоці потрапила, доходила на загальних, я її в кравецьку влаштував.
— Може, розчині робити? — Павло пошепки бриґадира питає.
Не чує бриґадир.
— Додому я вночі прийшов городами, вночі й пішов. Маленького братика прихопив і повіз у теплі краї, у Фрунзю. Годувати було нічим що його, що й себе. У Фрунзі асфальт варили в котлі, і шпана Невксло сиділа. Я присів до них: "Слухайте, панове безштаньки! Візьміть мого братика в науку, навчіть його, як жити!" Взяли... Шкодую, що й сам до блатних не пристав...