У іншої бабці на город глянеш і зразу визначиш: розтелепа, старчиха, а може, й п'яничка. Грядки так і сяк у неї на городі, одна вузька, друга широка, борозни не прокопані, криво, абияк протоптані; овочі де густо плюнуті, де вітром дунуті; воду ллє без розбору і смислу, то двічі на день, то по тижню ні росинки. Зрозуміло: в такому городі бур'ян з низьких борін на грядки пре, давить усяку корисну рослину, знекровлює її. Діти, свої й чужі, партизанять у такому городі, зеленцем іще овоч зносять, оголять город, і живи як хочеш, їж хліб з кирликом1, з бур'яном, значиться, а на одному хлібі небагато напрацюєш, та й не вистачить хліба до нового врожаю без хорошого приварку.
Скрізь і у всьому любов потрібна, турбота, в городньому ділі особливо. Краса, зручність, розумність на городі користю і в усьому господарстві повертається. Є хліб, є овочі, ситі робітники й діти, доглянута худоба, значить, і в сім'ї лад, ні сварок, ні непорозумінь, всі задоволені собою й життям, поштиві, до сусідів не заздрісні, гостя посадять не за порожній стіл, і самим не соромно на люди показатись. А чим одяг, взуття і повага людей здобуті? Старанням! Трудом! Впевненість, солідність у житті дає людині земельна упорядкована праця!
Потрібно сказати, що землею бавилися і вели господарство абияк все більше поселенці — перекотиполе. Вони і горожу, бувало, не лагодили, замість огірків та помідорів, які вимагають праці, щоденного поливання і прополки, садили квіти. Один колишній каторжанин, веселий чоловік, ягоду посадив. Зроду ягоди в тій місцевості носили з лісу, і ось тобі на: городню землю ягодою зайняли! І називалася та ягода не чорниця, не суниця і не брусниця — вік-то-рі-я!
1 К и р л и к — дика гречка.
Вікторію ту хвацькі сільські "городники" ще зеленою видерли з корінням і з'їли, нічого ягода, крупна, одначе з лісовою не порівняєш — води в ній багато і духом слаба.
Більше в селі вікторію садити ніхто не наважувався, і поступово про неї всі забули. І все не траплялося б городніх чудасій, якби бабця хлопчика не була вигадницею і не принесла з міста дивне якесь насіння: одне пласке, сердечком, до огіркового подібне, але куди більших розмірів. Посадила бабця ту насінину на самому кінці грядки, біля лазні, І поскільки не вірила в її корисні властивості, забула про неї. Друга насінина — ще дивніша! — подібна до дідового зуба, коричневого од тютюну, костяної твердості. Бабця розмочила насінини в чашці разом з бобами і знехотя ввіткнула між цибулин.
Довго нічого не з'являлося з землі. Бур'ян мушиною гущавиною по всьому городу розповзався. Людське і дитяче покарання — трава. Поли її, прокляту, ламай усе літо поперек, відсиджуй ноги, муч до тріщин руки, жалися кропивою до пухирів...
Селянське дитя якось там само по собі на городі опинилося — ні на кого залишити в хаті, надворі брудно, худоба, собаки, от бабця чи тітки і прихоплять хлопчика з собою. Лазить малий наче в непрохідних хащах, того й гляди загубиться назовсім. А дівкам розвага: "Дівчата, а де ж у нас парубок? Щось не видно? Чи не заблукав? Хоч би кури його не заклювали! А-у-у-у!" — піднявши лице од грядок і дивлячись на загородній ліс, кричали тітки.
Малий — не промах, упаде в борозні під листя, і ні гугу. А тітки його шукають, тітки його шукають! Бабця кляне їх, лає: "Вам би, безсоромним, тільки казитися! Тільки б зубоскалити! Робити хто буде, нечистий ваш дух?!"
Моторошно в борозні під листям лежати, поруч біля ока волохата гусениця листок продірявлює, лап у неї скільки, ока жодного. Тут-таки гострими іклами вусатий чорний жук перекушує муху навпіл. Носоріг брукву точить, аж головою в кругляк заліз! Сірі ґедзі хлопчика тнуть, до крові кусають, мошва також не дрімає, в ніс, у вуха, в очі набивається, роз'їдає їх — довго не витримати, вискакувати треба зі схованки, та розгортаються прохолодні кущі, сонце в очі б'є, крик над головою: "О-о-ось де він, варначина! Лови його!"
З реготом і дзвоном кинеться малий бігти по городу, тітки слідом за ним, кричать, ловлять і до самої ріки його, зовсім уже очманілого, доженуть, а там давай бризкатись, давай дуріти, норовлять малого у воду плюхнути. Він учепиться за тітку, з м'ясом не одірвеш, кричить, кличучи бабцю на допомогу. Бабця тут як тут, котиться з яру, махає хворостиною. "Й-и-я-а-а-а ось вам, кобилиці такі! І я ось оперіщу котрусь! Дивись, почорнів увесь хлопець — перелякали!" Дівки врозтіч, на ходу кофтинки, спіднички скидають — і бовть з вереском у воду, махають руками, ногами б'ють, бризки до неба! Бабця по берегу бігає, хворостиною махає, нікого дістати не може.
Втихомирені, освіжілі від води, знову плентаються на город, під палюче сонце, і малий ковиляє слідом. Мошва жере, ґедзі кулями б'ють, комар також свого не впустить, до вечірнього мороку з'явиться.
Помаленьку та полегеньку від ігор і забав переводили малого чоловіка до роботи, непомітно, наче граючи, проробляли "профорієнтацію" — вчили бур'ян відрізняти від городини: "Ось бурячки зійшли, а ось разом з ними лобода, полин і гречка дика. Вони і цвітом, і фігурою під буряки вбралися, але все одно не обманути їм ока людського, спідсподу глянь — в пилку вони сивому і цвіт багряний блідіший у них; мокрець, дрімка і приворотень під редиску і ріпу рядяться, та швиденько рости норовлять і тим себе зраджують. Ну а за моркву ледь не все трав'яне сміття намагається зійти — і мишачий хвіст, і куряче просо, і хрінниця, і всякий мотлох такими собі безневинними війками на білий світ з'являється, а розгорнуться війки — і немає між них лапки морквяної, мереживця зелененького!.."
У всякого овоча, у всякого злака, виявляється, є двійник, іншим разом багато двійників-кровопивців, і всі вони хитрі, підступні, напористі. Поки облюбована та розпещена людиною городня рослина укоріниться, поки з духом збереться, загартовані в вічній боротьбі бур'яни не дрімають, ідуть у глибину, захоплюють простори, чіпляються в землі і на землі за що прийдеться, душать, соки з овочів смокчуть, знекровлюють город...
Скільки ігор не дограв через клопітну роботу хлопчик?! Скільки дитячих радощів недоодержав через те, що слідом за "профорієнтацією" починалося і "трудове виховання".