Ода російському городу

Сторінка 14 з 17

Віктор Астаф'єв

# # *

Йому ввижався мозоль з пухирцем. Пухирець був колись ікринкою, навіть оболонкою ікринки, і поміг мозолю, який виткнувся з ікринки, піднятися з глибини, що давила, до повітря, до світла, до теплої, прибережної води. Але пухирець чомусь не відділявся від мозоля, схожого на личинку комарика, а не на рибу, і вона мучилася, стираючи його об воду, уривчасто дихаючи маленькими щілинками зябер.

Об'єднані в зграю мозолі вже не сліпо, а з осмисленим страхом металися від небезпеки, вчилися харчуватись. Рухомі братством чи тягою до мордування, мозолі стрілочками підлітали вгору й сіпали рибку за пухирець. Знесилений мозоль ліг боком на дно, і його покотило течією, наче срібник,— і зрозумів тоді хлопчик: життя починається з муки і закінчується мукою. Але між двома муками повинно ж бути щось таке, що змушує і нерозумну рибку так ревно противитися обриваючому всі старання заспокоєнню.

Затягнутий пухирцем, повислий у небесах над бездонною глибиною, за крок від м'яко обволікаючого спокою, хлопчик чинив опір смерті, намагався прорвати душний пухирець, відліпитися од нього і швидше впасти під дах неспокійного, часто нестерпного, жорстокого, гульового, скандального дому, в якому має притулок і множиться неприборкано-дике і все-таки принадне життя.

Пухирець був тонкий, неміцний, та сил у хлопчика залишилося так мало, що він не міг прорвати його. Пухирець обволікав хлопчика в задушливу мокроту, всмоктуючи в себе все найпотрібніше, найцікавіше з життя хлопчика, оточуючи його водянистою порожнечею, німою, непроглядною і безколірною. Лиш вряди-годи щось пропливало в каламутній рідині. І почала над хлопчиком кружляти ластівка. "По-бурлацьки співала, по-солдатськи примовляла..."— та сама. Глухі монотонні звуки проникали через плівку пухирця, сягали слуху хлопчика, і він догадувався — це його стогін, яким просив він, щоб у плаваючій жаркій каламуті з'явилося що-небудь таке, що визволило б його з задушливого пухирця, проник би хоч один ковток чистого, прохолодного повітря, з'явилося б хоч чие-небудь лице.

І він докликався-таки!

Йому з'явилася "жінка" з бантом у пухнастих косах, вітаючи його покаянною усмішкою, яка кликала за межі стомлюючої самотності і покірності, яка займалася у виснаженому тілі.

"Візьми! Візьми за ручку!" — почулося здалеку. Дівчинка труснула головою — і в очах хлопчика запурхали косми кульбабок. Впевнено, як фельдшериця, дівчинка стиснула слабкі пальці хлопчика і дуже вже якось пронизливо, вимогливо й ніжно дивилася на нього. І зрозумів тоді хлопчик: жінка найсильніша на світі, сильніша навіть від усіх лікарів і фельдшерів. Ті вчаться по книжках кілька зим, а вона тисячі літ створює життя і зціляє людей своєю добротою. На що маленька, непоказна оця ось дівчинка, але вже вміє ходити за хворим і помагати йому. Вона притисла руку хлопчика до свого прохолодного випуклого лоба і, тремтячи від судомної жалості, прошепотіла: "Ну, назови мене скелетиною, назови!"

Ніхто, крім матері, не міг запропонувати таку нечувану безкорисливість, ніхто! Та матері у хлопчика не стало давно, він її навіть не пам'ятав. І ось з'явилася жінка, здатна на самопожертву, доступну лиш матері. І хоч був він слабий, спечений хворобою, все-таки відчув себе чоловіком і не скористався хвилинною жіночою слабістю, цим шматуючим душу благородством. Піднесений подвигом жінки на таку висоту, де творяться лише святі діла, він з мукою відкинув її жертву. І теж піднята чоловічим лицарством до небес, задихаючись од приголомшуючих почуттів, здатних спалити жіночу душу дощенту, вона самовіддано, боляче заходилася бити себе у вузенькі груди його кістлявою рукою, поспішно, щоб не перебили, в захлинанні вистогнуючи: "Ске-летина! Скелетина! Скелетина!"

Сльози полилися з очей хлопчика і прорвали пухирець. Він притис долоні до очей, щоб дівчинка не бачила його слабості. А вона нічого і "не бачила". Зупинивши пропалюючі наскрізь її нутро жіночі сльози, звичайно і в той же час з уміло прихованим, дорослим співчуттям, вона діловито і за-ступницьки умовляла: "Ну годі... Ну... Бог дасть, поправишся!"

Тітки, бабуся, сусідки запевняли потім — видужування прийшло од святої води, од молитви, яку бабця творила вдень і вночі, од настою жовтцю і кам'яного масла, але хлопчик достеменно знав, чому переміг хворобу, та, поправившись, почав соромитись дівчинки. Вона відчувала таємницю, яка між ними зародилася і яка позбавила їх свободи, і терпляче чекала, коли хлопчик першим, як і належить чоловікові, підійде і запропонує: "Давай знову гратися разом!" Чекала, чекала і стала вища його ростом, уникати хлопчиків стала, не гралася вже в "тата і мами" в покинутому зрубі, в ліс ходила тільки з подругами, роздягненою при всіх не купалась.

Вапняр тим часом викопав піч у березі, випалив і загасив у ямі вапно, після гуляв широко, привільно, розбаламу-тив усе село. Пропивши получку, повантажив сім'ю в човен та й відбув тихо-мирно в невідомому напрямку.

З народження укорінена в хлопчикові віра: все, що є навколо,— непорушне, постійне, ніхто нікуди і ніколи не подінеться із цього кола життя — повалилася! Він був так вражений, що кілька днів не йшов з берега і, дивлячись на пустельну ріку, примовляв: "Відпливла дівчинка!.. Відпливла дівчинка!.."

Багато літ він носив у собі неспокій і тугу і так чекав дівчинку, що вона взяла та й прийшла до нього якось. В іншому платті, інша з виду, але все одно прийшла, і він, натомлений довгою розлукою, болісним чеканням, щасливо видихнув, припадаючи до неї: "Дівчинко моя!"

Але та, яка зцілила його в дитинстві, лишилася в нім таким яскравим осяянням, що й досі стоїть перед ним усе в тому самому синьому платтячку, все з тими самими квітами в руці — дикими півниками.

Все так само, все те саме, тільки висвітленіше, яскравіше, сонячніше стало там, у далекій далечіні, брудна льодина розсипалася алмазами; розбурхана балка поголубіла, береги її заткало золотом калюжиці; горобці, перевернувшись у райдужних рибалочок, разсілися по гнучких лозинах шелюги; глід пахучий, волохатий, уже не глід, а якась заморська рослина, канули в небуття п'яний чоловік і хлопець, які завивали од холоду; корова, яка, ремиґаючи, пустила слину до землі, пастух у порваних чоботях, купи гною в балці. І дівчинка була не "скелетиною" занудистою, з дикувато-несамовитими, витрішкуватими очима дитини, вона стала стрункою, голубоокою, і стрічечка в її косах, як цвіт шипшини, рожева-рожева, і плаття на ній біленьке, нове — поділ до самої трави. І тоді, за балкою, в їхню першу зустріч дівчинка не плакала, дівчинка сміялася, дзвіночком подзвонюючи, і сонце сяяло над її головою, і небо було високе-висо-ке, чисте-чисте, голубе-голубе, як її очі,— це він пам'ятає точно!