Оце був шматок життя, скибка життя, без початку, без кінця, що існує an und für sich*. Та й не потрібно його забивати в кайдани творчості, у кайдани якогось оповідання, новели, роману бідної гарненької швачки з генераловим синочком... Нащо? Воно й так, со ipso **, виклика співчуття, розбуджує сонний чи ситий мозок очевидця, як буря на морі, як оркан у пустині, воно потребує запомоги, оте життя,— іменно не розквічене, не розмальоване, не облямоване в' позолочені мистецькі рами, з мистецьким кінцем самовбивства. Ті рами часом одвертають на себе всю увагу, воно ж само кричить за себе, кричить про необхідність одміни двоїстої моралі, про необхідність чистоти, зміни багатьох соціальних відносин, про рівноправність жіночу!.. Та сього ж тільки й треба, у сьому й повинна бути найвища мета (окрім проникливої образовості), гранична мета всякого совісного митця,— якщо він женеться тільки за своєю славою, якщо він хотів би своїм талантом лише служити людськості!
* * *
Ну, далі... Коли я вийшов покурити на плацик вагона, там стояло двоє малих гімназистів. їх рожеві обличчя з яскравими очима й пухлястими щоками зараз же впали мені
* В собі й для себе (нім.).— Ред. '* Само собою (лат.).— Ред.
и око; особливо торкнули мене їх вушенята, що, наче у малих кажанчиків, дуже стирчали з-під формених козирків, просвічували рожевою кров'ю й так і грали проти сонця, наче стиглі рожеві черешні або тоненькі прозорі черепашки морські... Хлопці були ще в таких літах, коли вони теж, як і дівчата, туляться до тепла, до ласки, самі підставляють свої ніжні щічки для материного поцілунку, коли вони, наче деревця без кори,— ще не огрубіли, не постовбуріли, не набрались духу чоловічої самостійності та значної міри презирства до слабості людської, як то бува вже звичайно з 4—5-ї класи. Проте їх видочки були хоч ніжно дитячі, та неначебто серйозні: наморщені чола., насуплені брівки, бо вони саме розбирались поважно в науковому питанні: чого це з-під коліс вагона іскри скакають не ввесь час, а з переривками?.. Тут один з них почав розказувати, до речі, про якусь вигадану ним електричну машину з гребінця, що заставляє танцювати паперових ляйьок його сестрички, Марусі, а мала думає, се через те, що брат її "відьмак"!.. Вони все більш та більш забирали мене, ції хлоп'ята, бо це були джерельця чистого життя, що, може, колись зробляться бурхливим мутним потоком. І я пив цілющу воду з жадобою й не міг напитись, не міг надивитись і начутись доволі... Я наблизився до них і хотів їм помогти у рішенні їхнього питання, хотів прилучитись до їх маленького гурту,— тільки діти мої налякались, почервоніли, вмовкли, а далі й шугнули кудись геть з вагона, як тії горобці, що підпускають людину до себе близько, та не близенько.
* * *
Я теж вийду... Вийшов і пішов собі вулицею... "раз, раз"... Поперед мене йде двоє п'яненьких; вони любенько підтримують одно одного, і один з них розказує другому, як він учорашнього дня з якимсь приятелем вертавсь додому, а, прийшовши, не пізнав, де він: "Чи це моя хата, чи ні, і... і... брате ти мій, і сам не знаю... не знаю..." (мабуть же, вчора те ж саме було, що й сьогодні, подумав я)... "Ну, і знаєш, брате ти мій, каже мені Сенька: Дай мені гармошку!.. Бери, брате ти мій, і бери... І каже Сенька мені: "Дай мені калоші!.." І бери, брате ти мій, і бери... не пожалую..."
А товариш його промовив, ставши на хвилину на тротуарі, розчепіривши, вилами, широко ноги, хитаючись та хапаючись за поли другого: "Та й люблю ж я тебе, Максиме, та й люблю ж! і хто його знає, як люблю!.."
Полюбив і я його, сього Максима, полюбив їх обох за цю щирість, за цей нестям, за мент забуття, за цю безодню ніжності, любові, за ції лагідні слова, за ніжні тони голосу, що, звичайно, привик до грубої лайки, до прокльонів... Я сам не вживаю горілки, я ненавиджу її в трактирі і в театрі, я признаю всю шкоду, що несе людині з собою це "чортове зілля", тільки не можу я втримати свого серця, що, як камертон, бринить в одно з серцями сих п'яничок, дарма що то алкоголь викликає в них лагідність без краю, замість колишньої ворожнечі; у них на мить душі розкриваються, як квітки до сонця, у всій своїй розкоші... Одна з різнобарвних, калейдоскопічних фігур життя... І я готовий був слухати й слухати і йти за сими двома постатями, що коливалися, як колос на полі,— йти, хто його знає куди. Та вони звернули до монопольки і зникли з моїх очей...
* * *
Я став підійматись угору; через те, що вчора йшов дощ із снігом, а сьогодні стояв ясний кришталевий мороз, то було страшенно слизько, і я посувавсь дуже помалу, а ще до того й думки мої про творчість, про життя, про обов'язок мистецький заважали мені йти швидко. Коли це я чую за собою якийсь скрипливий, хрипкий, лихий жіночий голос: "Ну, то що ж я з тобою буду робити?.. Що буду робити? Ну, то йди сама, йди! Я й так утомилась!.. І як це я ще вночі сама додому буду вертатись? Як? Уночі?.. І сама не знаю!.. Ні, йди, йди сама... сама!.."
Я озирнувся на голос... На гору, йдучи прямо посеред вулиці, повзли якісь сірі жіночі постаті: одна, старіша, дихала важко, як міх, налягала з усієї сили на свій зонтик і хапалась щохвилини за другу, силкуючись мовчки подолати слизоту; друга — молодша, котрої голос я чув і котра, не перестаючи, проказувала все ті самі однакові слова: "Ну, то що ж я з тобою... йди сама, сама..." і т. д. і все тим самим рипучим, жорстким, як у терниці, голосом, що неприємно лящав у вухах... Я здивувався: що це таке? що це за відносини?..
Стара була нап'ята прездоровим зимовим платком, що, мабуть, багато додавав їй ваги й робив з неї якусь прездорову "сахарну голову", а молодша у капелюху, і, як я примітив, одягнена не без претензії, хоч і вбого... Я кинувсь їм допомогти... Вони обидві одразу поставали на горі: — стара, може, щоб перевести дух, молодша, щоб мені розказати: "От,— почала вона,— везу її до губернатора... А де ж він живе?., (вона це сказала наче сама собі)... Хай він, де хоче, там і діне її, чи в богодільню, а чи куди... бо... нема моєї сили з нею! Вона мені мати... тільки вона вже зовсім божевільна, а я... (вона мотнула своїми руденькими кучерками, що одшачувалися з-під її капелюша)... а я то не зовсім ще безрозумна..." Вона весело і трохи хитрувато усміхнулась... Я глянув на неї, глянув на її матір, що стояла, мовчки одсапую-чмсь, витріщивши вирячкуваті, риб'ячі очі, і... мій боже, який жах, лапатий, восьминогий, обгорнув мене! На мене у чотири ока дивилось, до мене чотирма руками простяглось, на мене чотирма ногами наступало божевілля, нескістенне, страшне божевілля!.. Такі очі!.. Хто бачив їх раз — той не забуде: мутні, остовпілі, без ніякого світла!.. Що ж робити? Як допомогти? Серце моє боліло в грудях, і я сам почував себе напівбожевільним, готовим до божевілля... Я хотів усіма силами своєї душі вирвати жінок з обіймів сього лютого ворога всьому роду людському, сього вовкулаки, хотів їх урятувати... Тільки як?..