Годі, годі! не займай дитини своєї, старий! Я буду з тобою гут слабувати... І вір мені,— кожна частина тіла, що в тебе болить, болітиме теж і в мене, бо я хочу боліти з тобою, бо я можу боліти з тобою, бо вже ж у мене,— я чую ясно,— так само наливаються ноги водою, і не стає повітря для дихання, і крутиться голова, бо... я тобою хворий...
* * *
І в третьому поверсі, ближче до неба, молодий поет у не-топленій хатині, у пітьмі, мріє, дивлячись на зорі крізь вікно, і мукам його немає міри, бо не може він подолати ритми й не вкладаються його думки у віршову міру, і, здається йому, що нема тих слів гострозолотих, щоб висловити теє, що твориться у його в душі, і хочеться йому сотворити щось надзвичайне, велике, щоб світ здригнувся, почувши; і розкрива він крила, і збирається він підлетіти широким махом до сонця, широким махом орловим, а в'ється долі, як гадюка, що їй наступлено на голову... І бачить він зорі, і кожна з них своїм світлом увіходить йому в душу, і навчає його слів незнаних і підійма його вгору... І знов сумніви й одчай беруть гору, і лам'ле він руки до болю, і стогне...
— А що,— зненацька лунає грубо-добродушний голос приятеля з ліжка.— Усе мрієш? "творишь"? "мечтаешь"?.. "О, бедный труженик искусства!" Лягав би краще спати, ха-ха-ха-ха!.. 5
Ні, "не падай, мій друже, не падай душею!" . О, як я добре розумію тебе, бо ти — то я... Ще трохи, ще одно силкування, ще один помах крил — і ти... на недосяжній високості!.. І тоді нехай кленуть там унизу, нехай сміються чи нехай заздрять, нехай поклоняються,— тобі байдуже те, як богові!
Я стежу кожний твій крок, я живу твоєю музикою, твоїм щастям, мій брате, мій друже любий, бо ми обидва отруєні однією отрутою. Приходь же до мене, у мій "чертог" чарівний, що я збудував для тебе з проміння та з натхнення.
І приходьте ви всі до мене, ви, що плакали, що боліли, що страждали, бо ви єсте діти мої, бо я вас усіх сам сотвориб, бо не було вас у тім будинку напроти: ні тебе, мила сестро з розбитим серденьком, ні тебе, старий, перед лицем смерті; ні тебе, убогий поете; я спородив вас із свого духу, бо я нічоґб не можу, як тільки творити, подібно до природи, бо я не живу, тільки творю... творю... і коли б тут лежала моя мертва коханка,— то однією половиною серця я б плакав-ридав, рвався-стогнав, а в другій — той жаль та надмірне страждання зростали б у твір... І в цьому наше прокляття, наше щастя, наша отрута й наше покликання!..