Обов'язково треба поговорити з ним про все це, найзручніше — коли вдома у нас буде журфікс. Ми, обидва блудні сини, посідали б у кухні біля Анни й, попиваючи каву, згадали б минулі славні часи, коли ми в нашому парку вправлялися з фаустпатроном, а перед нашими ворітьми зупинялись машини вермахту і до нас на постій привозили військових. Офіцер — майор чи щось подібне — з фельдфебелями й солдатами, автомашина з штандартом, і у всіх у них на думці нічого іншого, крім хіба яєчні, коньяку, сигарет та бажання полапати дівчат у кухні. Часом вони виявляли службовий запал, тобто ставали пихатими, солдати шикувалися перед нашим особняком, офіцер випинав груди, навіть закладав руку під борт мундира (наче артист бродячої трупи, що грає роль генерала) і горланив щось про "остаточну перемогу". Нестерпно, комічно, безглуздо. Та коли потім виявилося, що фрау Вінекен з кількома жінками вночі потай пробралася лісом крізь німецькі та американські позиції, щоб на тім боці у брата-пекаря добути хліба, ота пихатість обернулась на смертельну загрозу. Офіцер хотів розстріляти фрау Вінекен і ще двох жінок за шпигунство й саботаж (фрау Вінекен зізналася на допиті, що по той бік фронту розмовляла з американським солдатом). Але тут наш батько — скільки я пам'ятаю, вдруге за своє життя — набрався рішучості, випустив жінок з імпровізованої в'язниці — нашої гладильні — і сховав їх на березі в сараї для човнів. Він виявив справжню мужність, кричав на офіцера, а той кричав на нього. Найсмішніше в офіцерові були його ордени, що тремтіли на грудях від обурення, тоді як мати наша своїм солоденьким голоском повторяла: "Панове, панове, але ж усьому є межа..." Єдине, що їй було не до вподоби у цій справі, це те, що двоє "поважних панів" так грубо кричать один на одного. Батько вигукував: "Перш ніж вчинити зло цим жінкам, вам доведеться розстріляти мене — стріляйте!" — і він справді розстебнув піджак і виставив перед офіцером свої груди; але тут наші солдати відступили, бо американці вже зайняли прирейнські висоти, і жінки змогли вільно вийти з сарая.
Найжалюгіднішим у тому майорі, чи як його там величали, були його ордени. Без тих цяцьок він ще, певно, зберіг би якусь подобу гідності. І коли я тепер дивлюся на отих гидких міщан, що, поначіплювавши ордени, стовбичать на материних журфіксах, завжди згадую того офіцера: мені здається, що, порівняно з ним, навіть орден Зоммервільда ще можна терпіти: "Pro Ecclesia"[26] чи щось подібне. Все ж таки Зоммервільд робить для церкви дещо корисне: він тримає в руках своїх "артистів", і в нього є досить почуття смаку, аби зрозуміти, що той орден завжди носити незручно. Він його чіпляє, лиш коли йде на релігійні процесії, на урочисті богослужіння та на дискусії по телебаченню. Але телебачення і його позбавляє решток сорому, які в нього, на мій погляд, ще лишились. Якщо наша епоха заслуговує якоїсь назви, то її слід назвати епохою проституції. Люди звиклися з словником повій. Якось я зустрів Зоммервільда після однієї з тих дискусій ("Чи може модерністське мистецтво бути релігійним?"), а він мене й питає: "Ну як — хороший я був? Я вам сподобався?" Точнісінько ті ж запитання, які задають повії своїм клієнтам на прощання. Бракує тільки, щоб він іще сказав: "Порекомендуйте мене своїм знайомим". Я відповів йому: "Ви мені взагалі не подобаєтесь, тому не могли сподобатись і вчора". Він був буквально приголомшений, хоча я й висловив своє враження в пом'якшеній формі. А поводився він на тій дискусії мерзенно; аби тільки показати глядачам свою дешеву ерудицію і дотепність, він свого партнера по дискусії, якогось трохи безпорадного соціаліста, "убив", "поверг до своїх ніг", а то й просто "затоптав у грязюку". Поставивши хитре, підступне запитання: "Ага, значить, ви вважаєте раннього Пікассо абстракціоністом?", він старого, сивого чоловіка, який пробурмотів щось про "соціальне замовлення", на очах у десяти мільйонів глядачів "знищив" однією фразою: "Ах, то ви, певно, маєте на увазі соціалістичне мистецтво чи навіть соціалістичний реалізм!"
Коли я зустрів його на вулиці наступного ранку і сказав, що він мені не сподобався, його наче хто кийком по голові стукнув. Що одному з десяти мільйонів телеглядачів він не сподобався, це тяжко вразило Зоммервільдову пиху, зате його щедро винагородила вся католицька преса "справжньою зливою похвали". Там писали, що він здобув перемогу "в борні за добру справу".
Я запалив одну з трьох останніх сигарет, знову взяв гітару й почав потихеньку бренькати якусь мелодію. Я думав про те, що хотів розповісти Лео, про що хотів його розпитати. От так завжди: як тільки в мене є бажання серйозно поговорити з ним, у нього то іспити на атестат зрілості, то він боїться якогось "скрутініума". Думав я і про те, чи мені таки слід співати "Лоретанську літанію"; краще не буду, а то ще хто-небудь подумає, ніби я католик, тоді вони оголосять мене "своїм" і з цього може вийти вдала пропаганда за них, вони ж бо все "ставлять собі на службу", і все обернеться на якесь непорозуміння і плутанину, бо я ж зовсім не католик, тільки люблю "Лоретанську літанію" і відчуваю симпатію до єврейської дівчини, якій літанія присвячена, та й цього ніхто не зрозуміє — з допомогою хитромудрих прийомів вони відкриють у мені мільйони тих "католонів", а далі потягнуть мене в телестудію, і курс їхніх акцій підніметься ще вище. Треба було підібрати якийсь інший текст, а шкода, мені справді найбільше хотілося заспівати "Лоретанську літанію", але на сходах боннського вокзалу це тільки викликало б непорозуміння. Шкода, шкода. Я вже так добре розучив її і так гарно інтонував на гітарі "ога pro nobis".
Я встав, щоб підготуватись до виступу. Коли почну співати пісень під гітару на вулиці, напевно, і мій агент Цонерер "зречеться" мене. Якби я справді співав літанії, "Tantum Ergo" та інші тексти, які я так любив і роками розучував, лежачи в ванні, то, може б, він ще й "зглянувся", це було б спритним обходом умов контракту, не гірше, ніж малювання мадонн. Я навіть вірив, що він бажає мені добра, — чада земні сердечніші за чада небесні, — але для бізнесу я в його очах пропав, якщо сяду на сходах боннського вокзалу.