Я розкрив телефону книгу й почав шукати номер Каліка. Саме був відповідний настрій подискутувати з ним по телефону. Я пригадав, що потім ще раз бачився з ним у домі своїх батьків, на журфіксі: розмовляючи з якимсь рабином про інтелектуальність євреїв, він благально поглянув на мене і похитав головою. Мені стало шкода рабина. То був уже досить літній чоловік з білою бородою, такий добросердий і простодушний на вигляд, що мене це аж зворушило. Герберт, звичайно, кожному новому знайомому розповідав, що він був націстом і антисемітом, але що "історія розкрила йому очі". А втім, він ще за день до приходу американців у Бонн проводив з хлопчаками військове навчання в нашому парку й говорив їм: "Тільки-но забачите першу жидівську свиню, так зразу ж і паліть". Що мене дійсно хвилювало на журфіксах у матері, так це простодушність тих репатрійованих емігрантів. Їх так зворушувало каяття та базікання про любов до демократії, що вони ладні були кидатись в обійми своїх ворогів і брататися з ними. Вони зовсім не розуміють, що таємниця всього того жаху — в деталях, дрібницях. Розкаятись у великих гріхах — політичних помилках, у зраді дружини, вбивстві, антисемітизмі — дуже легко, але як може простити той, хто розуміє деталі? Скажімо, те, якими очима дивились Брюль і Герберт Калік на мого батька, коли він поклав руку мені на плече, і як Герберт Калік, втративши від злості самовладання, стукав кісточками пальців по нашому столу і, втупивши в мене свої мертві очі, вимагав "жорстокої, нещадної кари" або як він схопив Гетца Бухеля за комір, поставив його перед класом і, незважаючи на несміливі протести вчителя, кричав: "Ви тільки погляньте на нього — адже це жид!"
У моїй пам'яті закарбувалося надто багато таких моментів, надто багато деталей, дрібниць — та й очі Герберта не змінили свого виразу. Мені стало моторошно, коли я побачив його перед тим старим, трохи простакуватим рабином, який був настроєний так миролюбно, приймав од нього коктейлі і слухав балаканину про інтелектуальність євреїв. Емігранти й не здогадуються, що справжніх націстів майже не посилали на фронт, — майже всі, що полягли там, були зовсім іншими людьми — такими, наприклад, як Губерт Кніпс, що жив у тому ж будинку, де й Вінекени, та Гюнтер Кремер, син пекаря; хоч вони й були ватажками в гітлерюгенді, їх обох послали на фронт, бо вони "не вкладали душі" в політику націстів і не хотіли шпигувати за товаришами й доносити на них. Каліка — того б ніколи не послали на фронт, бо він у всьому наслідував правителів, як наслідує і тепер. Він — уроджений пристосованець. Справа тут зовсім не в тому, що думають колишні емігранти. А вони, звичайно, тільки й уміють поділяти людей на винних та невинних, націстів та ненацістів.
До батька Марі часто заходив крайзляйтер Кіренган, він просто брав із шухляди пачку сигарет, не даючи ні талонів, ні грошей, закурював, сідав навпроти батька Марі на прилавок і говорив: "А що, Мартіне, коли б ми тебе посадили в невеличкий, затишненький і зовсім не страшний концтабір, га?" На це батько Марі відповідав: "Свиня завжди лишиться свинею, а ти завжди був нею". Вони знали один одного ще з шестирічного віку. Кіренган шаленів і погрожував: "Мартіне, не заходь так далеко, не переборщуй!" На це батько Марі відповідав: "А я піду ще далі: забирайся геть звідси!" Тоді Кіренган говорив: "Коли так, то я потурбуюся, щоб ти потрапив не в затишний, а в найгірший концтабір". Так повторялося час від часу, і батька Марі таки забрали б, якби гауляйтер не тримав над ним свою "захисну руку", але чому він це робив, ми так ніколи й не дізнались. Він, природно, не тримав свою "захисну руку" над усіма, зокрема над шкіряником Марксом та комуністом Крупе, їх замордували. А гауляйтеру тепер живеться добре, у нього є власне будівельне підприємство. Зустрівши якось Марі, він сказав, що "скаржитись не має на що". Батько Марі не раз говорив мені: "Які жахливі були націстські часи, ти можеш уявити по тому, що я дійсно завдячую своїм життям отій свині — гауляйтеру і що тепер навіть мушу письмово засвідчити, що завдячую саме йому".
Тим часом я знайшов номер Каліка, але набирати його не поспішав. Я пригадав, що завтра у матері черговий журфікс. Я міг би піти туди та за рахунок своїх батьків принаймні напхати кишені сигаретами й солоним мигдалем, прихопити ще кульочок оливок і другий — печива з сиром, а потім обійти гостей з капелюхом і зібрати пожертву "для члена родини, який терпить нужду". Одного разу, ще п'ятнадцяти років, я зробив так — збирав "на особливі потреби" — і напросив близько ста марок. Я навіть не відчував докорів сумління, коли потім витратив ті гроші на себе, а якщо завтра збиратиму "для члена родини, який терпить нужду", то мені й брехати не доведеться — адже я справді член родини і в нужді; а потім ще можна піти в кухню, поплакати в Анни на грудях і сховати собі в кишеню кілька шматочків ковбаси. Всі ті ідіоти, материні гості, сприймуть мою витівку як дотепний жарт, навіть мати змушена буде з кислою посмішкою дивитись на це як на жарт, — і ніхто не взнає, як усе це серйозно для мене. Ті люди нічого не тямлять. Вони хоч і знають, що клоун мусить бути меланхоліком, якщо він талановитий клоун, але що меланхолія у нього справді таки буває, цього їм не збагнути. У матері на журфіксі я міг би побачити їх усіх — Зоммервільда і Каліка, лібералів і соціал-демократів, шість різних сортів президентів і навіть протиатомників (мати моя теж днів зо три побула борцем проти атомної бомби, але потім, коли якийсь президент якогось там об'єднання пояснив їй, що послідовна антиатомна політика може привести до різкого падіння акцій, вона негайно, буквально в ту ж мить, побігла до телефонного апарата, подзвонила в відповідний комітет і відмежувалась). А тоді б я — вже зовсім наприкінці, коли обійду всіх з капелюхом, — прилюдно дав би Каліку ляпаса, Зоммервільда обізвав би лицемірним попом, а всіх присутніх членів католицького проводу звинуватив би в підбурюванні до розпусти й шлюбної зради.
Я зняв палець з диска, не подзвонивши Каліку. Мені лиш хотілось запитати, чи він уже переборов своє минуле, чи в порядку ще його зв'язки з владою і чи не міг би він мене просвітити в питанні єврейської інтелектуальності. Колись Калік на вечорі гітлерюгенда виступив з доповіддю під назвою "Макіавеллі, або Спроба домогтися зв'язку з владою". Я мало що зрозумів з його доповіді, тільки "щире й недвозначне визнання влади" самим Каліком, проте на обличчях інших присутніх ватажків гітлерюгенда я прочитав, що й на їх думку він занадто далеко зайшов. Калік майже зовсім не говорив про Макіавеллі, тільки про Каліка, і по виразу облич слухачів було видно, що вони сприймали ту балаканину як одвертий цинізм. Адже на світі є такі типи, — про них часто пишуть у газетах, — садисти. Калік був не що інше, як політичний садист, і де б він не з'явився, всюди лишав по собі розтлінні душі.