Я вийшов у кухню, бо він ще й досі плакав, було чутно, як він навіть схлипнув. Коли плачеш, то краще без свідків, і я подумав, що власний син, якого майже не знаєш, найменш бажаний свідок. Сам я лише при одній людині міг плакати — при Марі, а от чи була батькова коханка такого сорту людиною для нього, я не знав. Я бачив її тільки один раз, вона здалась мені привітною, гарною і якось приємно пустою, але чув про неї немало. Наші родичі зображали її як особу, жадібну до грошей, та, проте, в нашому роду вважали жадібним до грошей кожного, хто "безсоромно" нагадував, що людині час від часу треба їсти, пити й купувати черевики. А вже той, хто вважає життєво необхідними такі речі, як сигарети, ванну, квіти і вино, має всі шанси потрапити в родинну хроніку під ім'ям "божевільного марнотрата". Я уявляв, що коханка таки коштує дорого: адже вона мусить купувати собі панчохи, сукні, платити за житло і завжди бути в доброму гуморі, а це можливо тільки при умові "цілком урівноваженого фінансового стану", як сказав би мій батько. Коли він іде до неї після своїх смертельно нудних засідань спостережних рад, вона повинна ж бути веселою, запашною, побувати перед тим у перукарні. Я не міг собі уявити, що вона жадібна до грошей. Напевно, вона просто дорого коштувала батькові, а це в колі нашої рідні означало те саме, що й жадоба до грошей. Коли садівник Генкельс, який часом допомагав старому фурману, раптом з надзвичайною скромністю заїкнувся про те, що платня підсобним робітникам "уже, власне, три роки" вища за платню, яку він мав у нас, моя мати своїм пронизливим голосом прочитала двогодинну лекцію про "жадобу деяких людей до грошей". Якось на Новий рік вона дала поштареві двадцять пфенігів на чай і потім дуже обурилась, знайшовши на ранок у поштовій скриньці в конверті ті двадцять пфенігів і записку, в якій поштар писав: "Совість не дозволяв мені грабувати вас, ласкава пані". Звичайно, у неї знайшовся в міністерстві зв'язку знайомий статс-секретар, якому вона зразу ж поскаржилася на "зухвальця, жадібного до грошей".
У кухні я поспіхом обійшов калюжу кави, пройшов через передпокій у ванну кімнату, вийняв з ванни пробку і тільки тоді пригадав, що вперше за останні роки прийняв ванну, не заспівавши хоча б "Лоретанської літанії". Змиваючи душем рештки піни на стінках ванни, з якої поволі витікала вода, я тихенько наспівував "Tantum Ergo". Попробував було й "Лоретанську літанію", — мені завжди подобалась та єврейська дівчина Маріам, часом навіть хотілось вірити, що вона справді колись жила — але й ця літанія не допомагала: певно, вона вже надто католицька, а я ненавидів і католицизм, і католиків.
Я подумав про те, що слід подзвонити Генріху Белену та Карлу Емондсу. З Карлом Емондсом я не говорив уже два роки після сварки, яка виникла між нами, а листів ми один одному взагалі не писали. Він повівся підло зі мною, і все через якусь дурницю: одного разу, коли Карл з своєю Сабіною пішли в кіно, а Марі — в своє "коло", я лишився доглядати їхнього наймолодшого синка Грегора і вбив йому в молоко сире яйце. Сабіна сказала, щоб я о десятій годині підігрів молоко, налив у пляшечку й дав Грегору, а що хлопчик здався мені надто блідим і безпричинно капризним (він навіть не плакав, а тільки пхикав так, що мене взяла жалість до дитини), — то я подумав, що молоко з сирим яйцем піде йому на користь. Підігріваючи молоко, я носив дитину на руках по кухні, примовляючи: "А що їстиме наш малюк, що ми йому зараз дамо гам-гам? Яєчко, от що!" — і таке інше, потім розбив яйце, збив як слід у міксері й вилив у молоко. Старші діти Карла вже міцно спали, нам з Грегором у кухні ніхто не заважав, і коли я дав йому в рот пляшечку, мені здалося, що молоко з яйцем дуже сподобалось малюкові. Він став усміхатись, а попоївши, зразу ж, не капризуючи, заснув. Коли потім Карл повернувся з кіно і побачив у кухні яєчну шкаралупу, він ввійшов до вітальні, де я сидів з Сабіною, і сказав: "Це ти правильно зробив, що приготував собі яєчню". Я пояснив, що яйце з'їв не сам, а дав Грегору, — і тут здійнялася ціла буря, з лайкою та прокльонами. Сабіну охопила справжня істерика, вона кричала на мене: "Вбивця! Вбивця!" Карл зарепетував і собі: "Бродяга! Розпусний цап!" Я так розпалився, що охрестив його "нещасною талалайкою", схопив своє пальто і, розгніваний, побіг від них. Він ще волав мені навздогін з передпокою: "Ти безпритульний босяк!" А я йому у відповідь знизу: "А ти істеричний міщанин, вертихвіст нещасний!" Я справді люблю дітей, вмію добре забавляти їх, особливо немовлят, і не думав, щоб яйце пішло на шкоду однорічній дитині, але те, що Карл назвав мене "розпусним цапом", образило мене дужче, ніж Сабінине "вбивця". Зрештою схвильованій матері можна дещо й дозволити та пробачити, але ж Карл добре знав, що я не якийсь там "розпусний цап". Так наші дружні стосунки по-ідіотськи зіпсувались, хоча в глибині душі він вважав "чудесним" мій "вільний спосіб життя", а мене приваблював міщанський уклад його життя. Мені так і не вдалося переконати його, яким нудотно-одноманітним було моє життя, як педантично воно протікало, з усіма тими поїздками залізницею, готелями, тренуваннями, виступами, грою в "не-гнівайся-друже" та незмінним пивом, — і як мене приваблює Карлове життя, саме через його міщанський характер. Звичайно, він, як і всі інші, вважав, що ми принципіально не хочемо мати дітей, і викидні Марі здавались йому підозрілими; не знав він, як нам хотілося мати дітей. Попри всі ці неприємності я телеграмою попросив Карла подзвонити мені, але не збирався стрельнути в нього грошей. За цей час у нього з'явилась і четверта дитина, тому з грішми було сутужно.
Я сполоснув ще раз ванну, пройшов потихеньку в передпокій і заглянув у розчинені двері до вітальні. Батько знову повернувся лицем до столу і вже не плакав. З червоним носом, вологими зморшкуватими щоками він мав вигляд якогось промерзлого дідка, на диво спустошеного і майже дурнуватого. Я налив трішки коньяку й подав йому чарку. Він мовчки взяв чарку і випив. Не властивий йому вираз дурника так і лишився на його обличчі, а те, як він перехилив чарку й мовчки, з якимсь безпорадним благанням простягнув її назад порожню, нагадувало слабоумство, якого я в ньому досі не помічав. Він мав вигляд людини, яка вже абсолютно нічим не цікавиться в житті, окрім хіба кримінальних романів, вина певної марки та заяложених дотепів. Свою вологу й зім'яту носову хусточку батько поклав прямо на стіл, і я сприйняв це кричуще для нього порушення правил пристойності як своєрідний каприз, — так роблять деякі діти, хоч їм уже тисячу разів казали, що носову хусточку на стіл не кладуть. Я налив йому ще трохи коньяку, він випив і зробив такий жест, що міг лише означати: "Прошу, подай мені пальто". Я удав, ніби не помітив натяку. Мені треба було повернути його до розмови про гроші. Я не придумав нічого кращого, як знову дістати з кишені свою єдину марку й почати жонглювати нею: підняв руку й покотом спустив монетку по руці вниз, а потім назад на долоню. На цей трюк він реагував вимученою усмішкою. Я підкинув марку вгору, мало не до стелі, знову спіймав її — але батько лише повторив свій жест: "Будь ласка, моє пальто". Тоді я ще раз підкинув монету вгору, підхопив її великим пальцем правої ступні й потримав її так на висоті мало не під самим носом у батька, але він тільки роздратовано крутнув головою і пробурчав: