— Перш за все, — почав я, — мені потрібна товста гумова мата, на всю оцю кімнату, сім метрів на п'ять. Ти міг би дістати її дешевше з вашої Рейнської фабрики гумових виробів.
— Прекрасно, — сказав батько, посміхнувшись, — я навіть подарую її тобі. Сім метрів на п'ять... Але ж Геннегольм вважає, що тобі не слід розпорошувати сил на акробатику.
— Я і не буду, — відповів я. — А крім мати, мені, мабуть, потрібно ще тисячу марок на місяць.
— Тисячу марок! — вигукнув батько. Він, видно, справді злякався, бо зразу встав і навіть губи в нього затремтіли.
— Ну, добре, — сказав я. — А якої ти думки про це?
Я ніколи й уявлення не мав, скільки він має в дійсності грошей. По тисячі марок на місяць протягом року це становить, наскільки я можу підрахувати, дванадцять тисяч марок, а така сума не погубить його. Адже він справжній мільйонер, це мені батько Марі точно довів, показав на конкретних цифрах. Я вже й не пам'ятав усіх подробиць, але він скрізь мав акції і "свою частку", навіть у тій фабриці, що виробляла банний екстракт.
Батько ходив за своїм кріслом туди й назад, цілком спокійний, і тільки ворушив губами, немов щось підраховуючи. Можливо, він і справді це робив, але щось уже занадто довго.
Я знову пригадав, якими скнарами виявились мої рідні, коли я з Марі виїхав із Бонна. Батько написав мені, що з моральних міркувань відмовляє в будь-якій матеріальній підтримці і сподівається, що я "працею своїх рук" прогодую себе і "ту нещасну, порядну дівчину, яку звабив". Мені, мовляв, відомо, що старого Деркума він завжди поважав як противника і як людину, а тепер я оскандалив його.
Ми проживали тоді в одному пансіоні в Кельн-Еренфельді. Сімсот марок, які Марі успадкувала од матері, вийшли за один місяць, хоч мені й здавалося, що ми витрачали їх розумно й ощадливо. Жили ми поблизу еренфельдського вокзалу, з вікна своєї кімнати дивились на червоний цегляний мур станції; поїзди, навантажені бурим вугіллям, прибували до міста й повертались порожняком — досить втішна картина, вельми зворушливий шум: вони весь час нагадували про фінансове благополуччя моєї родини. З ванної кімнати відкривався вид на двір з його сміттєвими урнами та вірьовками для сушіння білизни, а в темряві час від часу було чути, як деренчать бляшанки та шльопають пакети з сміттям, крадькома викинуті з вікон мешканцями пансіону. Часто, лежачи у ванні, я наспівував літургічних пісень, аж поки хазяйка заборонила мені спершу співати — "люди подумають, що я надала притулок якомусь розстриженому пасторові", — а потім і користуватись ванною в борг. На її думку, я купався надто часто, а це — надмірна розкіш. Час від часу вона копирсалась кочергою у викинутих у двір пакетах з сміттям, щоб по характеру покидьків викрити винуватців: цибульні лушпайки, кофейна гуща, кісточки з відбивних котлет — усе це давало їй матеріал для грунтовних комбінацій, які вона доповнювала даними, добутими мимохідь у м'ясних та овочевих крамницях, але ніколи ті розвідки не мали успіху. Покидьки нічого не говорили про особу винуватця. Погрози, які хазяйка посилала в завішане білизною небо, звичайно формулювались так, що кожен міг сприйняти їх на свою адресу: "Мене не одуриш, я знаю, з ким маю справу". Кожного ранку ми з Марі злягали на підвіконня, виглядаючи поштаря, який часом приносив нам посилки від подруг Марі, Лео, Анни, а зрідка, через дуже нерівні проміжки часу, чеки від мого діда, але од батька та матері йшли тільки вимоги "взяти долю у власні руки, подолати невдачі власними силами".
Пізніше мати навіть написала, що "зреклася" мене. Вона може дійти в своїй пошлості до ідіотизму — адже це слово вона взяла з роману Шніцлера, що зветься "Серце в розладі". В тому романі батько та мати "зрікаються" дочки за те, що вона відмовилась народити дитину від якогось "шляхетного, але немічного митця", здається, актора. Мати моя дослівно процитувала фразу з восьмого розділу роману: "Моє сумління велить мені зректися тебе". Та цитата здалася їй цілком доречною. В усякому разі, мати "зреклася" мене. Я певен, вона це зробила тільки тому, що таким чином могла оберегти від конфліктів не тільки своє сумління, а й свій банківський рахунок. Вдома сподівалися, що я заживу подвижницьким життям: піду на завод чи на будівництво, щоб прогодувати свою кохану; і всі розчарувались, коли я цього не зробив. Навіть Лео та Анна не змогли приховати свого розчарування. Вони вже уявляли собі, як я на світанку йду на роботу з бутербродами та судком у руках і, оглянувшись на вікно своєї кімнати, посилаю Марі поцілунок рукою, а пізно ввечері знов повертаюсь додому "стомлений, але задоволений", читаю газету і дивлюсь, як Марі займається в'язанням. Проте я не зробив ані найменшого зусилля, щоб цю їхню ілюзію перетворити в життя. Я не залишав Марі саму, а вона тільки цього й хотіла. Я відчував себе "митцем" (значно більше, ніж будь-коли пізніше), і МИ могли втілювати в життя своє дитяче уявлення про богему: в кімнаті всюди пляшки з-під к'янті, на стінах — мішковина, строката рогожа. Я й досі червонію від зворушення, згадуючи той рік нашого життя. Коли Марі, бувало, наприкінці тижня ходила до хазяйки з проханням відстрочити нам плату за квартиру, хазяйка завжди лаялась і все допитувалася, чом я не йду працювати. А Марі з властивим їй дивним пафосом відповідала: "Мій чоловік — артист, так, артист!"
Одного разу я чув, як вона, стоячи на брудних сходах, кричала в розчинені двері хазяйчиної кімнати:
— Так, він артист!
А хазяйка хрипіла у відповідь:
— Що? Артист? Артист і ваш чоловік водночас? Ото, певно, була потіха в мерії, коли вас реєстрували!
Найбільше вона злилася від того, що ми майже щодня години до десятої або й до одинадцятої вилежувались у постелі. У неї не вистачало фантазії збагнути, що нам так найлегше було економити витрати на сніданки та струм для опалювальної електропічки, і не знала вона, що я здебільшого тільки о дванадцятій годині міг іти на тренування в зал місцевої парафії, бо там завжди до полудня що-небудь відбувалось — консультації для матерів, підготовка новаків до причастя, курси кухарок або збори католицького товариства забудовників. Ми жили поблизу церкви, в якій Генріх Белен був капеланом, саме він дістав мені дозвіл тренуватися на сцені того невеличкого залу і влаштував нас у пансіон. В той час багато католиків співчувало нам. Жінка, яка керувала парафіяльними курсами кухарів, постійно підгодовувала нас рештками їжі з курсової кухні, здебільшого давала нам супу та картопляної бабки, а часом і трохи м'яса, а коли Марі допомагала їй прибирати, вона, бувало, дасть їй то пачку масла, то кульочок цукру. Часом вона залишалась подивитись на мої вправи і нерідко хапалася за живіт од сміху, а потім на полудень частувала нас кавою. Навіть дізнавшись, що ми не вінчані, лишилась доброю до нас. Мені здається, вона й не думала, що артисти взагалі "по-справжньому" одружуються. Іноді, в холодні дні, ми приходили туди й раніше, до полудня. Марі вчилась куховарити, а я сидів у роздягальні біля електричної пічки й читав. Крізь тонку стіну мені було чути хихикання в залі, потім серйозні лекції про калорії, вітаміни та калькуляцію, проте в цілому заняття там, очевидно, проходили жваво.