Він осміхнувся, недовірливо глянув на мене й запитав:
— А що в тебе є — у твоїй господі?
Я вийшов у кухню. В холодильнику був коньяк, там же стояло кілька пляшок мінеральної води, лимонаду та пляшка червоного вина. Я взяв усього по пляшці, приніс у вітальню й розставив рядочком на столі перед батьком. Він вийняв з кишені окуляри й почав розглядати етикетки. А далі, похитавши головою, спершу відсунув пляшку з коньяком. Я знав, що він любить коньяк, і ображено сказав:
— Але ж це, здається, хороша марка...
— Марка то прекрасна, — мовив він, — але і найкращий коньяк можна зіпсувати, переохолодивши його.
— Боже мій, — знітився я, — хіба коньяк не ставлять У холодильник?
Він глянув на мене поверх окулярів так, наче мене тільки-но викрили в усіх содомських гріхах. Крім усього іншого, мій батько по-своєму естет, він міг щоранку по три й чотири рази відсилати грінки назад у кухню, поки Анна підсмажить їх на його смак; ця мовчазна боротьба повторяється кожного дня, бо Анна так чи інакше дивиться на грінки, як на "англосаксонське недоумство".
— Коньяк у холодильник... — презирливо мовив батько. — Ти справді не знав цього... чи тільки придурюєшся? Ти ж бо любиш напускати туману.
— Не знав, — признався я. Він допитливо глянув мені в очі й осміхнувся — видно, повірив.
— А втім, я стільки грошей витратив на твоє виховання, — сказав він.
Це мало прозвучати іронічно, саме так, як і має говорити майже сімдесятирічний батько зі своїм цілком дорослим сином, проте іронія не вдалася йому, вона примерзла до слова "гроші". Так само похитуючи головою, він забракував лимонад та червоне вино і нарешті сказав:
— За цих обставин мінеральна вода мені здається найвірнішим напоєм.
Я дістав із серванта дві склянки й відкупорив пляшку мінеральної води. Здається, я хоч це зробив правильно. Спостерігаючи мою роботу, батько доброзичливо кивав головою.
— Ти нічого не матимеш проти, коли я так і лишуся в цьому халаті? — запитав я.
— Матиму, — сказав він, — це нервує мене. Будь ласка, одягнися пристойніше. Твій затрапезний вигляд і цей... цей запах кави надають ситуації не властивого їй комізму. Я маю поговорити з тобою серйозно. А крім того — вибач мене за мою одвертість, — я, як ти, певно, ще не забув, взагалі не можу терпіти будь-яких проявів розхлябаності.
— Це не розхлябаність, — заперечив я, — а тільки мій зовнішній вигляд під час розрядки...
— Я не можу сказати, як часто ти за своє життя справді слухався мене, — мовив він, — тепер ти не зобов'язаний коритись мені. Я тільки прошу тебе: зроби таку ласку.
Це мене здивувало. Раніше батько був скорше боязливий, майже завжди мовчазний. На виступах перед телеоб'єктивом він навчився дискутувати й доводити свою правоту з "непереборною чарівністю". Я був надто стомлений, щоб протистояти його чарівності.
Я пішов у ванну кімнату, скинув змочені кавою шкарпетки, витер насухо ноги, надів сорочку, штани та куртку, заскочив босоніж у кухню, вигріб на тарілку підігріту квасолю, випустив прямо на неї зверху рідко зварені яйця, вишкрябав ложкою рештки білка з шкаралупи, взяв скибку хліба, ложку і зайшов знову до вітальні. Батько поглянув на мою тарілку з такою міною, в якій досить уміло поєднались і подив, і огида.
— Вибач, — сказав я, — я сьогодні з дев'ятої години ранку ще нічого не їв, а ти, гадаю, не матимеш ніякої втіхи, якщо я непритомний упаду до твоїх ніг.
Він силувано засміявся, покрутив головою і, зітхнувши, сказав:
— Ну, гаразд, але, знаєш, їсти самий яєчний білок просто шкідливо.
— А я потім ще з'їм яблуко, — пояснив я. Далі змішав квасолю з яйцем, одкусив хліба і запхнув у рот повну ложку приготованої мною каші, яка дуже смакувала мені.
— Ти принаймні додав би туди томатного соку, — порадив батько.
— У мене його немає, — відповів я. Їв я квапливо, і неминучі при тому звуки, як видно, дратували батька. Він намагався приховати почуття огиди, але це йому не вдавалось. Нарешті я підвівся, пішов у кухню і став доїдати свою страву стоячи біля холодильника; їв і дивився на себе в дзеркало, що висіло над холодильником. Останні тижні я занедбав навіть найнеобхідніше тренування — тренування обличчя. У клоуна, який досягає найбільшого ефекту непорушним обличчям, воно має бути дуже рухливим. Раніше я перед початком тренування, перш ніж прибрати виразу сторонньої для мене людини, показував собі язика — щоб таким чином якнайбільше наблизитись до самого себе. Потім я облишив той метод і без будь-яких трюків пильно вдивлявся в своє обличчя, по півгодини щодня, аж поки кінець кінцем переставав існувати для себе; а що я не схильний милуватися самим собою, то часто здавалось, наче я ось-ось дійду до божевілля. Я просто забував, що те відображення в дзеркалі — я сам, і, скінчивши тренування, повертав дзеркало до стіни; а потім, коли мені протягом дня доводилось мимохідь позирнути в нього, я лякався: там, у дзеркалі над туалетним столиком, стояв чужий чоловік, про якого я не міг сказати, серйозний він чи комічний, — якийсь довгоносий, білий привид... Я стрімголов тікав од нього до Марі, щоб побачити себе в її очах. Відтоді як вона пішла від мене, я більше не можу тренувати свого обличчя — боюся збожеволіти. Після тренування я завжди, бувало, підходив якомога ближче до Марі, аж поки побачу себе в її очах — крихітне зображення, трохи спотворене, а все ж можна розпізнати, що то я, хоч я був такий самий, якого лякався перед дзеркалом. Як пояснити Цонереру, що без Марі я не можу більше тренуватись перед дзеркалом? Спостерігати себе в дзеркалі під час їжі було не страшно, а тільки сумно. Я міг зосередити увагу на ложці, міг розгледіти кожну квасолину, шматочки білка й жовтка між ними, дивитись на скибку хліба, що зменшувалась на моїх очах. Дзеркало свідчило про існування таких зворушливо-реальних речей, як спорожніла тарілка, скибка хліба, що зменшувалась весь час, трохи замазаний їжею рот, який я витираю рукавом куртки. Це не було тренування. Зі мною не було людини, яка б повернула мене з дзеркала.
Я, не поспішаючи, зайшов знову до вітальні.
— Надто швидко, — зауважив батько, — дуже квапливо ти їси. Сідай же нарешті. Ти нічого не п'єш?