Кожної неділі Зоммервільд виголошує проповідь у церкві святого Корбініана. Марі аж двічі затягла мене туди. Виходив такий жалюгідний спектакль, що начальству Зоммервільда слід було б його заборонити. Краще вже самому читати окремо Рільке, Гофмансталя і Ньюмена, ніж дозволити себе частувати солоденькою сумішшю з усіх трьох. Слухаючи ту проповідь, я обливався потом. Моя вегетативна нервова система не терпить таких протиприродних явищ. "Все живе хай існує, а крилате хай лине до неба" — мені аж моторошно стає від таких слів. Краще вже слухати якогось безпорадного гладкого пастора, який белькоче з амвона незбагненні істини цієї релігії без претензій, що його проповідь годиться "до друку". Марі засмутило те, що на мене проповіді Зоммервільда не справили ніякого враження. Особливо неприємно було, коли ми після проповіді сиділи в кафе поблизу церкви святого Корбініана, куди набилось повно людей "при мистецтві", що також слухали проповідь. Зайшов і сам Зоммервільд, навколо нього зібралась компанія, нас теж затягли туди, і нам довелося ще разів три чи чотири прослухати нудотну жуйку, яку він молов з амвона. Одна чарівна актриса з довгим золотавим волоссям і личком ангела — про яку Марі пошепки сказала мені, що вона вже "на три чверті" навернута до католицької церкви, — ладна була цілувати Зоммервільду ноги. Я певен, що він би не заперечував проти цього.
Я закрив кран, скинув куртку, стягнув через голову верхню і спідню сорочки, кинув усе те в куток і вже хотів був лізти в ванну, як задзвонив телефон. Я знаю тільки одну людину, яка змушує телефон деренчати так енергійно і бадьоро, — це мій агент Цонерер. Він так близько тримає до рота трубку і говорить так навально, що я завжди боюся, як би він не забризкав мене слиною. Якщо Цонерер хоче сказати мені щось приємне, то починає розмову словами: "Вчора ви були просто чарівні", — говорить просто так, не знаючи, як я виступав; а коли збирається сказати щось неприємне, тоді починає: "Послухайте, Шнір, ви, звичайно, не Чаплін..." При тому він має на увазі не те, що я гірший клоун, ніж Чаплін, а лише те, що я не такий уже славетний артист, щоб мати право своїми вчинками дратувати його, Цонерера.
Сьогодні він, певно, не скаже навіть чогось неприємного, не буде, як звичайно, коли я відмовляюсь виступати, передрікати кінець світу. Не буде навіть приписувати мені "істерію відмовлень". Очевидно, тепер уже мені відмовили Бамберг, Оффенбах і Нюрнберг, і він буде перераховувати мені по телефону всі збитки, яких за цей час зазнав з моєї вини. Телефон усе ще дзвонив гучно, бадьоро, мужньо, я вже хотів жбурнути в нього подушкою, а потім таки надів купальний халат, ввійшов до вітальні й став перед апаратом. Антрепренери мають міцні нерви, як і годиться їхньому стану, для них поняття "чутливість артистичної душі" має не більше значення, як "дортмундське пиво", і всяка серйозна спроба поговорити з ними про мистецтво та митців була б тільки марним навантаженням на легені. Вони й самі добре знають, що навіть у безсовісного митця в тисячу разів більше сумління, ніж у сумлінного антрепренера, але в їхніх руках така зброя, що не підступиш: вони добре знають, що митець не має іншого вибору, як робити те, що робить, — малювати картини, в ролі клоуна блукати по країні з гастролями, виконувати пісні та вирубувати з мармуру або граніту щось "вічне". Митець схожий на жінку, яка не вміє більше нічого, як тільки кохати, і стає жертвою першого стрічного осла чоловічого роду. Найлегше експлуатувати художників і жінок, а в кожному антрепренері є якась частка сутенера — в одному лише один процент, а в іншому і всі дев'яносто дев'ять. Телефон деренчав настирливо, так дзвонять тільки справжні сутенери. Звичайно, Цонерер уже знав од Костерта, коли я виїхав з Бохума, і добре знав, що я тепер удома. Я зав'язав пояс халата і зняв трубку. В ту ж мить мені пахнуло в обличчя пивним духом.
— Достобіса, Шнір, — сказав Цонерер, — чого це ви змушуєте мене так довго чекати вас?
— У мене саме виникло скромне бажання прийняти ванну, — відповів я. — Хіба це суперечить нашому контракту?
— Ваш гумор завжди нагадує гумор приреченого, — констатував він.
— А де зашморг? — спитав я. — Уже чекає на мене?
— Облишмо символіку, — мовив він, — давайте поговоримо про справи.
— Не я перший почав говорити символами, — докинув я.
— Хто почав, не так важливо, — сказав він. — Мені здається, ви остаточно вирішили вбити себе як артиста.
— Вельмишановний пане Цонерер, — попросив я стиха, — вам не важко було б трохи одвернутись від трубки? А то од вас тхне пивом прямо мені в обличчя.
Він вилаявся собі під ніс: "От іще опудало горохове..." Потім засміявся:
— Вашу зухвалість, видно, нічим не зломити. Так про що ми з вами почали говорити?
— Про мистецтво, — мовив я, — але, якщо можна, давайте краще поговоримо про конкретні справи.
— Тут нам навряд чи що й нищилось обговорювати, — сказав він, — я не відмовлюсь од вас, чуєте? Ви мене зрозуміли?
Від подиву я не міг вимовити й слова.
— Ми вас вилучимо з обігу на півроку, а там я знову випхну вас на сцену. Гадаю, той слизняк із Бохума не дуже серйозно уразив вас?
— Та дісталось, — відповів я, — до того ж він обдурив мене — замахорив пляшку горілки й різницю вартості білета першого та другого класу до Бонна.
— З вашого боку було слабоумством дозволяти знизити гонорар. Договір є договір, а що ви дали осічку, то це ж тільки через нещасний випадок.
— Цонерер, — озвався я стиха, — ви справді такий людяний, чи...
— Дурниці, — перебив він мене, — просто я вас люблю. Якщо ви цього й досі не помітили, то ви, значить, тупіший, ніж я думав, а крім того, ви ще можете принести непогану виручку. Тільки ви киньте оту дитячу пристрасть дудлити шнапс.
Він мав рацію. "Дитяча пристрасть" — тут найвлучніші слова.
— Але ж мені це допомагає, — спробував виправдатись я.
— Яким чином? — запитав він.
— Стає легше на душі, — відповів я.
— От іще дурниці, — сказав він, — облиште ви свою балаканину про душу. Звичайно, ми могли б оскаржити порушення контракту з боку Майнца і, певно, виграли б, але я не раджу тягатися з ними. Зробимо перерву на півроку, а там я знову поставлю вас на ноги.