— Але, пане Шнір, не будете ж ви порівнювати ці два випадки!
— А чому ні? — здивувався я.
— Ви так говорите лише тому, що не знаєте, хто такий Безевіц, — роздратовано відповів він. — Це один з найвитонченіших авторів, якого по праву можна назвати християнином.
Я теж розсердився і сказав:
— А ви знаєте, якою благородною людиною був Фрелінген і який він справжній християнин, хоча й робітник?
Зоммервільд лиш поглянув на мене й, похитавши головою, безпорадно розвів руками. Виникла пауза, було чутно лиш, як покашлювала Моніка Сільвс, але там, де в товаристві присутній Фредебойль, господар може не боятися пауз у бесіді. Той одразу ж скористався мовчанкою й, завернувши розмову до теми вечора, години півтори говорив про відносність поняття "бідність", аж доки Кінкелю не вдалося вибрати зручний момент і розповісти отой анекдот про чоловіка, який, одержуючи від п'ятисот марок до трьох тисяч на місяць, терпів голу нужду. Тоді Цюпфнер і попросив у мене сигарету, щоб за димом заховати краску сорому.
У мене, як і в Марі, був гнітючий настрій, коли ми останнім поїздом поверталися в Кельн. Ми ледве нашкребли грошей на ту поїздку, бо Марі так хотілося прийняти запрошення. Нам і фізично було нудно: ми надто мало їли, а випили більше, ніж звикли. Дорога назад здалася безконечною, а коли ми вийшли з вагона на Західному вокзалі в Кельні, довелося ще пішки йти додому — на трамвай грошей не лишилось.
У Кінкелів зразу підійшли до телефону.
— Альфред Кінкель слухає, — почувся самовпевнений юнацький голос.
— Це Шнір, — мовив я. — Чи можна побалакати з вашим батьком?
— Шнір-теолог чи Шнір-клоун?
— Клоун, — відповів я.
— Ах, це ви, — сказав він, — сподіваюсь, ви не надто близько взяли до серця всю цю історію?
— Близько до серця? — стомлено повторив я. — А що я маю не надто близько брати до серця?
— Як? — здивувався він. — Хіба ви не читали газети?
— Якої? — спитав я.
— "Голос Бонна", — відповів він.
— Що там — зганили мене? — поцікавився я.
— Куди там, — сказав він, — по-моєму, це скорше некролог. Хочете, я принесу газету й прочитаю вам?
— Ні, спасибі, — мовив я. В голосі юнака звучав справжній садизм.
— Але вам слід проглянути статтю, — наполягав він, — це послужить вам наукою.
Боже мій, та в нього ще й амбіція педагога.
— А хто ж то написав? — поцікавився я.
— Якийсь Костерт, підписався як "наш кореспондент по Рурській області". Блискуче написано, але досить підло.
— Ну звичайно, — зауважив я, — адже він християнин.
— А ви хіба ні?
— Ні, — сказав я. — А вашого батька що ж — немає вдома?
— Він не велів турбувати його, але для вас я охоче потурбую.
Це був перший випадок у моєму житті, коли садизм пішов мені на користь.
— Спасибі, — мовив я.
Я чув, як він поклав трубку на столик, пройшов через кімнату, і тут я знову почув з глибини квартири те знайоме злісне шипіння. Здавалося, ціла родина гадюк пересварилась між собою: дві гадюки чоловічого роду і одна жіночого. Мені завжди неприємно ставати свідком сцени, не призначеної для мого зору чи слуху, а містична властивість відчувати по телефону запахи ні в якому разі не Дає мені радості, скорше вона гнітить мене. З квартири Кінкеля тхнуло таким густим м'ясним бульйоном, ніби там зварили цілого вола. Шипіння в глибині квартири здавалось таким небезпечним, наче син збирався задушити батька або мати — сина. Все це нагадало мені Лаокоона, а що шипіння і лайка (до мене долинали навіть виляски рукопашної сутички, вигуки: "Ах ти, бидло!", "Паршива свиня!") були в квартирі людини, яку називали "сірим кардиналом німецького католицизму", мене аж ніяк не звеселило. Згадав я і того жалюгідного Костерта з Бохума, який, напевне, ще вчора ввечері повис на телефоні, щоб передати свою мазню в редакцію, і все ж сьогодні вранці, мов той побитий пес, шкрябав у мої двері й прикидався "братом во Христі".
Очевидно, Кінкель буквально упирався ногами й руками, щоб не підходити до апарата, а дружина його — я поступово став розпізнавати характер усіх їхніх звуків і рухів — ще запальніше протестувала проти розмови зі мною, тоді як син відмовлявся сказати мені, що він, мовляв, помилився і батька вдома немає. Раптом запала цілковита тиша, така тиша, як буває, коли хтось уже стікає кров'ю; і то була справді тиша смертельної поразки. Згодом я почув, як хтось човгає ногами, почув, як узяли зі столу трубку, і вже думав, що її зараз покладуть на апарат. Я ще точно пам'ятав, де у Кінкеля стоїть телефон: якраз під однією з трьох мадонн у стилі барокко, яку Кінкель завжди вважав найменш цінною. Мені навіть хотілося, щоб він поклав трубку. Стало шкода його: певно, для нього зараз було справжнью мукою говорити зі мною, а сам я вже нічого приємного не ждав від цієї розмови — ні грошей, ні доброї поради. Якби він задихався, подавши голос, може б, моя жалість до нього переважила, але голос Кінкеля пролунав так само гучно та бадьоро, як і завжди. Одного разу хтось порівняв голос його з цілим взводом сурмачів.
— Алло, Шнір, — наче громом оглушило мене, — як прекрасно, що ви подзвонили мені!
— Алло, докторе, — сказав я, — я потрапив у скрутне становище.
Єдине, в чому, він міг вбачати злу іронію, було слово "доктор", бо Кінкель, як і мій татусь, був новоспеченим доктором гоноріс кауза.
— Шнір, — сказав він, — невже ми такі чужі один одному, що ви змушені звертатись до мене як до пана доктора?
— А я навіть не уявляю, наскільки ми близькі чи далекі один одному, — відповів я.
Він зареготав особливо гучно — сповненим життєвої сили, щирим веселим католицьким сміхом "у стилі барокко".
— Мої симпатії до вас лишились незмінними.
Мені важко було вірити в це. Очевидно, в його очах я впав так низько, що не варт уже й штовхати мене в прірву.
— Ви просто переживаєте кризу, не більше, — сказав він. — Ви молодий, візьміть себе в руки, і все влаштується.
"Взяти себе в руки" — це нагадувало мені ПП-9 нашої Анни.
— Про що ви говорите? — лагідним голосом запитав я.
— А про що ж я ще можу говорити, — мовив він, — звичайно, про ваше мистецтво, про вашу кар'єру.
— Але ж я маю на увазі зовсім інше, — пояснив я. — Як ви знаєте, я принципово не говорю про мистецтво, а про кар'єру і поготів. Я маю на увазі... я хочу... я шукаю Марі, — нарешті спромігся вимовити я.