Потім я одягнений ліг у неприбрану постіль, допив горілку з пляшки і вперше за останні місяці на якийсь час позбувся меланхолії та головного болю. Я лежав на постелі в такому стані, як мені іноді уявляються останні дні мого життя: п'яний і наче в стічній канаві. Я ладен був віддати за чарку горілки свою сорочку, і тільки складна процедура торгу утримувала мене від такого обміну. Я заснув глибоким сном праведника, і мені снилось, ніби я вже труп і та важка театральна завіса лягла на мене м'яким, товстим саваном, огорнула мене благодійною темрявою, а втім, я крізь сон і забуття вже відчував страх перед пробудженням: на обличчі грим, праве коліно розпухло, на пластмасовому підносі жалюгідний сніданок, а поряд з кофейником телеграма від мого агента: "Кобленц і Майнц відмовили крапка Увечері подзвоню Бонн Цонерер".
Потім подзвонив організатор учорашнього концерту, і я лиш тепер дізнався, що він керує в Бохумі християнським вихованням молоді.
— Костерт, — назвався він по телефону крижаним тоном лакея. — Пане Шнір, нам ще треба з'ясувати питання про гонорар.
— Будь ласка, — відповів я, — в цьому вам ніщо не заважає.
— Он як? — сказав він.
Я промовчав, і коли Костерт озвався знову, його дешева холодність уже перейшла в примітивний садизм:
— Ми домовились про сто марок гонорару за виступ клоуна, який тоді ще коштував двісті... — Він зробив паузу, щоб дати мені час закипіти гнівом, але я мовчав, і він, знову ставши самим собою, тобто хамом, додав: — Я очолюю загальнокорисне товариство, і сумління не дозволяє мені платити сто марок за виступ клоуна, для якого двадцять марок було б достатньою, я сказав би, щедрою платнею.
Я не бачив причин порушувати мовчанку. Запалив сигарету і налив собі ще чашку гидкої кави, прислухаючись, як він сопе. Згодом у трубці знову почувся голос:
— Ви ще слухаєте?
— Я ще слухаю, — відповів я і чекав, що буде далі.
Мовчанка — непогана зброя. Коли мене ще в шкільні роки викликали до директора чи на педраду, я завжди вперто мовчав. І тепер вирішив замучити до поту пана християнина Костерта, що сопів у трубку на другому кінці проводу. Пожаліти мене — для цього він був надто убогий душею, але його вистачило на те, щоб пожаліти самого себе, і зрештою він пробурчав:
— Та скажіть же своє слово, пане Шнір: скільки вам заплатити?
— Слухайте, пане Костерт, — мовив я, — пропоную вам ось що: ви візьмете таксі, поїдете на вокзал, купите мені квиток до Бонна у вагон першого класу... купите пляшку горілки, приїдете в готель, оплатите мій рахунок, дасте за мене чайові і лишите в конверті грошей на таксі до вокзалу; крім того, ви зобов'язуєтесь перед своїм християнським сумлінням переправити своїм коштом мій багаж у Бонн. Згодні?
Якийсь час Костерт підраховував, бурмочучи собі під віс, а далі сказав:
— Але ж я мав намір дати вам п'ятдесят марок.
— Гаразд, — відповів я, — тоді їдьте трамваєм, і вам усе обійдеться ще дешевше, ніж п'ятдесят марок. Згодні?
Він знову підрахував і запитав:
— А ви б могли захопити свій багаж у таксі?
— Ні, — заперечив я, — я пошкодив ногу і не зможу упоратися з багажем.
Видно, в душі Костерта ворухнулось його християнське сумління, бо він трохи лагідніше сказав:
— Пане Шнір, мені дуже шкода, що я...
— Нічого, нічого, пане Костерт, — перебив я його, — зате я просто щасливий, що маю можливість заощадити для християнської справи п'ятдесят чотири чи п'ятдесят шість марок.
Я натиснув на важіль і поклав трубку поряд з апаратом. Той тип міг подзвонити ще раз і нудно виливати мені свою слиняву душу. Краще хай сам длубається в своєму християнському сумлінні. Мені й без того було зле. Забув сказати, що, крім меланхолії та головного болю, природа наділила мене ще однією, майже містичною властивістю: я можу відчувати запахи по телефону, а від Костерта тхнуло солодкуватими фіалковими таблетками. Довелося встати з постелі й почистити зуби.
Прополоскавши рот рештками горілки, я старанно зняв з обличчя грим, уклався знову в ліжко і почав думати про Марі, про всіх цих християн та католиків, спробував заглянути в своє майбутнє. Думав і про стічні канави, в яких мені, можливо, доведеться валятись. Клоунові, коли йому під п'ятдесят, лишається дві можливості: стічна канава або замок. Про замок я не думав, а до п'ятдесяти мені ще лишалось протягнути як-небудь двадцять два роки. Той факт, що Майнц і Кобленц відмовились від моїх виступів, свідчив про стан, який Цонерер назвав би "серйозним сигналом тривоги", але тут проявилась іще одна моя риса, про яку я забув нагадати, — інертність. У Бонні теж є стічні канави, і хто, зрештою, змусить мене чекати до п'ятдесяти років?
Я думав про Марі — про її голос і груди, її руки й волосся, про її рухи і все, що ми разом з нею робили. Згадав і Цюпфнера, з яким вона мала одружитись. Ми з ним були досить добре знайомі ще підлітками, так добре, що, зустрівшися дорослими, не знали, як нам звертатись один до одного: на "ти" чи на "ви" — обидва звертання бентежили нас, і хоч по тому ми бачились часто, ніяк не могли позбутися збентеження. Я не міг збагнути, чому це Марі перебігла саме до нього, але, мабуть, я її взагалі "не розумів".
Я просто шаленів, що саме Костерт перервав мої роздуми. Він пошкрябав у двері, наче пес, і сказав:
— Пане Шнір, ви повинні вислухати мене. Вам потрібен лікар?
— Дайте мені спокій! — гукнув я крізь двері. — Просуньте попід двері конверт і йдіть собі додому.
Він засунув конверт у кімнату, я встав і розпечатав його; там лежав проїзний квиток від Бохума до Бонна у вагон другого класу і точно підрахована сума на таксі: шість марок п'ятдесят пфенігів. Я сподівався, що Костерт округлить суму до десяти марок, і вже прикинув, скільки зможу заощадити, обмінявши з деякими втратами квиток першого класу на квиток другого класу. Тоді б у мене лишилося близько п'яти марок.
— Усе гаразд? — запитав Костерт з коридора.
— Усе, — відповів я, — забирайся звідси, нещасна християнська душа!
— Але ж дозвольте...— почав він, та я гримнув на нього:
— Геть!..
На якусь мить за дверима все стихло, потім я почув, як він почовгав сходами вниз. Виявляється, чада земні не тільки розумніші — вони людяніші й щедріші за чада небесні.