— Зоставайся, дурню, он червоні вже!
У кінці вулиці клубками здіймалася курява. Курибіда, гнаний страхом, перехопився через паркан і городами та садками щодуху побіг навздогін за білими.
На порозі смерті
У штабі полку, крім уже сивого полковника, сидів ще рудий капітан. Можливо, це був той самий начальник контррозвідки, який доводився Павлюкові рідним дядьком, тому Курибіда намагався не пропустити з їхньої розмови жодного слова. Капітан був веселий і розважав полковника спочатку анекдотами, потім спитав:
— А ви чули, пане полковнику, про бій Тамбовського полку з партизанами?
— Дещо чув.
— А про те, як невдаха Мирський позбувся свого грузовика, а разом з ним і фельдфебеля?
— Цього не чув! Розкажіть, будь ласка. — Полковник прибрав зручної пози. — Щось Мирському не везе.
— Пренеприємна історія, пане полковнику. Очей тепер не може показати.
"Історія", про яку розповідав рудий капітан, трапилась зразу ж після бою з Калинівським партизанським загоном. Полковник Мирський, довідавшись, що партизани намагаються з'єднатися з Червоною армією саме в розташуванні його полку, не чекаючи на результати бою, подзвонив до штабу бригади і впевнено сказав: "Чекайте на ранок цікавих новин!"
І що далі розповідав капітан про злощасну пригоду з Мирським, то більше сміявся полковник, але почувши ще раз в подробицях про з'єднання партизанів із Червоною армією, посуворішав:
— Виходить, що й цілу роту ще втратив! Шкода, що не впіймали цього бандита. Як його — Байда? Стільки неприємностей наробив полковникові Мирському.
— Він і державну варту обеззброїв у минулому році, — вставив Курибіда, який сидів у кутку біля телефонів.
Капітан здивовано озирнувся на несподіваний голос.
— Хто?
— Цей самий Гордій Байда, пане капітане.
— А ти що, знаєш його, чи що?
— Я був саме тоді на їхній шахті.
— Він що, офіцер? Стань як слід, коли з тобою розмовляє старший!
Курибіда виструнчився і вже дерев'яним голосом затарабанив:
— Нікак нєт, пане капітане! Гордій Байда був тільки вибійником на Калинівській шахті.
— Ну й брешеш. Звідкіля тоді в нього таке знання військової стратегії?
— Не можу знать, пане капітане! Я його сам бачив… — Курибіда загнувся й почервонів.
Капітан пильно дивився йому в очі, ніби колов їх голками:
— Ну, я слухаю!
— І сина його знаю, Ілька.
— Кажуть, син його, — вставив полковник, — ніби комісаром у більшовиків?
— Точно так, пане полковнику! Це старший, а молодший з батьком у партизанах.
— Відкіля ти знаєш? Інтересно. Як прозиваєшся?
Переполошений Курибіда ледь вимовив своє прізвище.
Полковник покрутив головою:
— Сімейка, скажу я вам. На одну гілляку їх! А як там Петро Андрійович поживає?
Капітан поволі відвів очі від Курибіди, який уже тремтів, як осиковий листок.
— Вам сердечний привіт, пане полковнику, від Павли Михайлівни. Скаржиться, що ви забули про неї. А вона тепер нудиться сама.
— Дякую, дякую! Де ж Петро Андрійович?
— Ви хіба не чули? З ним же трапився маленький грішок. У гречку вскочив. Про це довідалась Павла Михайлівна, і тепер між ними пробігла чорна кішка.
— Як же це він так? Бойовий командир!
— Він, пане полковнику, по-бойовому й поступив. Зупинився якось штаб дивізії на рудні, й одвели для Петра Андрійовича приміщення в квартирі одного інженера. У інженера, виявилося, була гарненька дружина. Петро Андрійович і досі, коли згадує, не може, щоб не зітхнути. За вечерею познайомилися, а вранці він, бувши ще в ліжку, бачить, що інженер пішов повз його вікно з двору. Він ковдру з себе, раз-два-три і в спальню…
Заскімлив зумер телефону, і доки Курибіда відповів комусь, що полковник зараз зайнятий, рудий капітан і полковник уже заходились від сміху. У полковника вицвілі очі блискали грайливими вогниками.
— Інтересно, що ж далі?
Щоб краще чути, він навіть приставив до вуха долоню коритцем.
— А далі саме пікантне. Простує Петро Андрійович назад до дверей, одчиняє двері із спальні — і пасаж: за дверима стоїть інженер.
— Муж?
— Законний, пане полковнику.
— А Петро Андрійович із спальні. Як вони розминулися?
— Надзвичайно ґречно. Петро Андрійович тільки запитав інженера: "Ви ще на волі? Ви ж, здається, служили при більшовиках?" В інженера, зрозуміло, душа в п'ятки, а Петро Андрійович пішов ще трошки поспати.
— Ах, молодчина! Узнаю бойового друга. А як ця дама, і досі тут?
Увійшов ад'ютант з манерами перезрілої кокетки і доповів, що привели якогось солдата, захопленого на шахті. На запитання, хто він і як відбився від свого полку, плутає. Може, партизанський лазутчик?
— Дозвольте сюди його привести?
Полковник, мабуть, чекав, що капітан іще його розвеселить, і зробив кислу міну, але в капітана заговорила професійна жилка:
— Цікаво. Я таким хутко язика розв'язую.
— Ну то ведіть його…
До кабінету попереду ад'ютанта переступив поріг юнак у довгій шинелі. Його засмагле обличчя припорошував пушок, а під рівним носом уже просівалися вуси. Шапки на голові не було, але на ній мальовничо вихрилось густе волосся. Руки юнак тримав у кишенях і дивився на всіх трохи примруженими очима.
Капітан, як досвідчений контррозвідник, певне, зразу відчув у цьому юнакові не звичайного дезертира, бо навіть подався вперед усім тілом:
— Ану підійди ближче. Руки вийми! Ти що ж, не бачиш, хто перед тобою?
Юнак з напруженням ступив кілька кроків до столу, бо, мабуть, від болю скривилися губи, і неохоче витяг з кишень руки, але стояв невимушено. Капітан здивовано глянув на полковника, потім знову на юнака:
— Цікаво. Дозвольте, пане полковнику?
— Будь ласка. При ньому були якісь документи?
Ад'ютант подав полковникові надірваний папірець. Полковник глянув і, розчарований, передав капітанові.
— Дезертир звичайний! І ще й з нашого полку.
Телефоніст Курибіда, коли ввели юнака, глянув на нього байдуже, будучи теж певний, що затримали дезертира, яких було немало, але в юнаковому обличчі видалось щось знайоме. Він придивився пильніше. Юнак теж глянув на телефоніста. Їхні погляди зустрілись, і вони обоє ніби разом на щось накололись. Капітан саме розглядав посвідчення, а коли підвів на юнака свої допитливі очі, той уже стояв спокійний, тільки ледь помітна іронічна посмішка пробігла на його зашерхлих губах.