— Кажуть, Григорій Петрович утік уночі.
— А ви хіба були іншої думки про нього? Вірою і правдою служив комітетам, на що ж він може тепер розраховувати, крім заслуженої розплати?
— І штейгера Зеленого не видно, і конторника…
— Мабуть, усе ще не вірять, що кінець Радам. Завтра полізуть у шахту як миленькі. Які можуть бути сумніви? Німецький командир щойно запитував по телефону Ігоря Болеславовича: "З боєм чи без бою брати Калинівку?"
— Справді? І що він відповів? Ігорю Болеславовичу, що ви відповіли німецькому командирові? Хто це запитував, генерал?
— Ну, звичайно, генерал! — відказав інженер Дзіковський, завідувач шахти, обдаровуючи всіх золотою посмішкою. Він був знову тут хазяїн. — А що ще можна було сказати? Просимо ласкаво, сказав. Бітте, гер генерал!
— Хто б наважився з ними битися?
— А Федір Гливкий! — Від сміху інженер Дзіковський аж почервонів.
Хвилюючись од наближення зустрічі, мешканці колонії скупчилися перед конторою на майданчику, посиланому жовтим пісочком. Під весняним сонцем блискавками мерехтіли списи, а коні викрешували із бруківки іскри. На головах вершників сиділи круглі зелені каски. Гордій Байда навіть здалеку бачив, якою радістю сяяли обличчя мешканців колонії, і в нього стислося серце.
— Іч, які рідні стали. А на ворога й супостата давно посилали людей?
Роз'їзд зупинився перед конторою. Командира загону поштиво обступили інженери і один поперед одного почали показувати в степ, куди відійшли червоні. Дехто вже без опаски тикав пальцем і на Собачіївку, де купками стояли шахтарі і спідлоба дивилися на непрошених гостей.
— Чого ж ти не радієш? — Байда зняв з плеча чиюсь важку руку й озирнувся. За ним стояв Гнат Убогий з більмом на оці. Вугілля так в'їлося йому в тіло і в одежу, що й сам він був схожий на колючу грудку вугілля. Байда був певний, що Гнат пішов з червоними, і, побачивши його, зрадів, що не сам залишився, але глузливі нотки його роздратували: такого ще не бувало, щоб Убогий, якого він привчав до роботи у вибої, дозволяв собі глузувати з нього. І щоб досадити Гнатові, буркнув, киваючи на сірі френчі:
— Ці наведуть порядок.
— Не те що совдепи.
— Цих ти послухаєш.
"Звідки в нього ця задерикуватість взялася? — здивувався Гордій Байда. — Слова, бувало, не витягнеш з нього".
— А ти що, залишився, може, ораторствувати?
Убогий тільки роздратовано підсмикнув штани. Підійшов Семен Сухий, теж вибійник. У протилежність Убогому, він був білявий, ніби вимитий, ясні очі дивилися завжди лагідно, вуса звисали, як пучки соломи. У Сухого син теж пішов з червоними.
— Розпитують про нашого брата, — сказав він до Гната так, ніби й не було тут Байди. — Ходімо краще з очей.
Шахтарі почали зникати в своїх землянках, і на майдані хутко залишилися тільки цікаві до всього діти та кріпильник Задоя з такими, як сам. З поведінки Гната Убогого й Семена Сухого Байда зрозумів, що вони вже знають, як він вирядив сина. Байда зсутулився, ніби йому поклали на плечі ношу, і собі потяг до землянки.
За першим роз'їздом у Калинівку вступив авангард, співаючи "Deutschland, Deutschland über alles!". Попереду їхала тачанка з кулеметом, а позаду — з мортиркою. Залишивши варту на телефонній станції, авангард підтюпцем поскакав на схід. Потім приїхали квартир'єри і пописали крейдою на кожних дверях якісь незрозумілі слова. Заглянувши в землянку до Гордія Байди і побачивши вогкі стіни, мокру долівку, вигнуту стелю і одне каламутне віконце над самою землею, квартир'єри скривилися й пішли, нічого не написавши на дверях. Гордій Байда спочатку злякався їхньої появи, а тепер образився з такого зневажливого ставлення і провів товстозадих солдатів сердитим поглядом.
— Думали, у нас хороми. Хазяїнові пхекай, а не мені!
Кайзерові полки в сірих френчах, зелених касках або м'яких кашкетах із значком, схожим на куряче око, ішли через Калинівку до пізнього вечора. Від їх розміреної ходи і важких кованих возів у землянках тріскалися стелі й деренчали благенькі шибки. Вслухаючись у розмірені кроки полків, хто з задоволенням, а хто з сумом приходив до висновку, що загони червоних повернуться назад, мабуть, не скоро. Гордій Байда сидів проти віконця. Перед його очима безперестанку плелося мереживо із ніг, коліс і кінських копит. Ілько десь ловив ґав на вулиці, а Харита зовсім нечутно, мов тінь, снувала по хаті. Проте, навіть не озираючись, він відчував докірливий погляд її вицвілих очей. І, виправдуючись, сказав сердито:
— Що я — ворог своїй дитині? Але перед ким вони цапа стають? Перед німцями? У мене вже в очах рябіє від самих тільки шпиць. А сидів би дома, ніхто б і не чіпав.
Затуркана Харита не сміла мати своєї думки, вона навіть плакати не сміла, щоб не дратувати чоловіка, а тільки зітхала, підперши долонею щоку. Може, й не чіпатимуть, хіба вона знає.
Але ще того дня з одним полком привели гурт пов'язаних хлопців із сусідніх рудень. Вони були босі, роздягнуті, з червоними плямами на сорочках. Солдати, що з широкими багнетами на рушницях оточували їх, щось сердито джерготіли. Потім з вдоволеною посмішкою гукнули до натовпу:
— Большевік капут!
Осторонь, намагаючись не привернути до себе уваги, топталися жінки в драних спідницях і поодинокі чоловіки. Вони дивилися на пов'язаних очима, сповненими жалю й страху.
Зовсім інший настрій відбивали очі під капелюшками.
Марія Іванівна, дружина техніка Сивокоза, колишнього офіцера, не вміла розбиратися у військових рангах і з підкресленою грайливою посмішкою зупинялася на тих, у кого було найбільше бурульок і цяток на френчі. Її щоки спалахували рум'янцем і зрадливо видавали приховане почуття. Несподівано її погляд зіткнувся з поглядом, не схожим на інші. Робітник із зв'язаними за спиною руками дивився просто на неї і глузливо кривив свої покусані губи. Страх остудив Марії Іванівні кров. Вона з витягнутим обличчям штовхнула свою подругу. Тепер уже вони обидві не знали, куди подітися від цього пронизливого, глузливого погляду. Марія Іванівна почервоніла по самі вуха, а її подруга враз наїжачилась і, втративши всю грайливість, з перекривленим обличчям прохрипіла:
— У, мурло!