— Га, га, га!
Його гакання впліталися до вибійницьких, і в чорному вибої ніби працював паровик, вихлопуючи:
— Ге-га, ге-га, ге-га!
Ілько набрав перші санки вигорнутого із врубу вугілля, підперезався чересом, з якого звисав товстий ланцюг, попід животом пропустив його між ніг, зачепив санки і, рачкуючи, потяг їх у пічку, щоб на штреці перекидати у вагончик. Шар вугілля залягав похило, і це полегшувало тягти на санках майже вісім пудів. Але під полозки попадалися розкидані грудки, і тоді в Ілька від натуги очі мало не вилазили на лоб. Проте ще гірше було від маленьких гострих камінців, що боляче кололи в коліна. Ланцюг теж увесь час бив по ногах і боляче щипав за голий живіт. Лампа, підвішена за комір, чадила під самий ніс, і від цього дурманіла голова.
Коли він з першими санками, весь мокрий, виліз на штрек, Гарасько куняв біля порожнього вагончика.
— Тобі добре, і спати можна.
— Ти знаєш, сьогодні, мабуть, щось трапиться.
— Де трапиться?
— У нас, у шахті.
— А хіба що?
— Сон такий бачив.
І, майстерно чвиркнувши крізь рідкі зуби, Гарасько шморгнув носом. Ілько запитливо втупився в його глузливі маленькі очі, схожі на два зубки часнику.
— У мене сон як у око вліпить. Отож гляди, не лови ґав.
У Ілька по спині пробіг холодок, він хутко вивернув вугілля, зняв хмару куряви і, сопучи, мовчки поліз назад у чорну пічку. Щойно він виткнувся у вибій, як над ним розляглись один по одному два дужих удари, мов випалили під самим вухом із гармати. Земля здригнулась під руками. Ілько упав на лікті і злякано звів очі на стелю. У різних місцях тріснули підпірки, але у вибої і далі розмірено гупали удари:
— Ге-га, ге-га!
Ілько знову підповз до вибою і взявся до роботи. Лопата човгала й скреготіла об вугілля, але й крізь цей шум він чув, як у чорній пащі, не в силі витримати на собі ваги землі, може, в сто сажнів завтовшки, тріщали соснові підпірки.
— Зачинає, зачинає, стерво, — не одриваючись од роботи, кинув батько.
— Хоч би почекала до ночі, — обізвався Семен Сухий.
— Коли б ще не по вибій.
— Міцніше кріпи, Трохиме, — кинув уже до Задої Гирич.
— Це все одно, що сірнички. — І Задоя загнав ще одну підпірку під обапіл.
— Ну й шар попався!
— Ге, ге, ге!
— Як залізо.
— Ге, ге!
— Третій зубок міняю.
— Ге!
— Тут і за шість нахекаєшся, не те що за дванадцять.
— Ге, ге!
— А в мене підпірки під руками ламаються. Куди там їм удержати, сама сосна.
— Га, га, га!
Ударів над головою вже не було чути, і Ілько заспокоївся. Проте за другим разом, вилізши з санками на штрек, він таємниче сповістив Гараська:
— Стеля сідає.
— А я що тобі казав! Ото дивися — не засни. А то одного разу — у цій же лаві було — саночник сів біля санок, опустив голову на груди і заснув, а тут лава почала сідати. Спить він і не чує. Лава все нижче, все нижче, і він собі хилиться нижче. А це враз — тільки бух! Так і загнало йому голову в ноги. Як складаний ножик, закрило. Кинулися вибійники саночника рятувати, куди там: лава лягає, як сніг серед зими. Вони тікати, а вона за ними, просто по п'ятах, як хвиля, так і котиться.
Ілько знову зникає в чорній дірці. Він тягне назад по ходку свої незграбні санки і то заплющує, то розплющує очі, щоб перевірити, чи не хочеться йому спати. Зараз якраз сідає лава. Може, і з ним таке трапиться, як з тим саночником? Тільки подумав про це, як враз позіхнув і втяг у себе весь кіпоть від лампочки, що чадила йому під самим носом. Од чаду голова зробилася важкою, а все тіло ніби втратило силу й обважніло. Відвернувшись від лампочки, він знову позіхнув, кліпнув очима й відчув, що йому дійсно хочеться спати. Ілько навіть зупинився. Справді, хочеться спати! Хоч би на хвилинку притулитися до чого-небудь головою і задрімати. Тільки трошки. Може, це наслав на нього Гарасько таке? Ілько хитає головою, ніби хоче струсити з неї сон, але по тілу розходиться млосна втома, і очі злипаються, немов намазані клеєм.
Можливо, Ілько й не переборов би цієї солодкої спокуси, він уже навіть клюнув носом, та нараз над головою в надрах землі загув новий вибух. Підпірки затріщали, ніби дубові дрова на вогні. Із стелі закапала вода. Проте вибійники колупали стіну, як і раніше, а Задоя плішив складені гармошкою цямрини. Він весь лиснів від поту і вже не лазив, а качався котком.
Ілько знову вилазить із нори на штрек. Гарасько куняє на вугіллі.
— Чого ти все спиш?
— Порожняку немає.
— А я вже ні ніг, ні рук не чую. Сказилася б така робота. — І він з гуркотом перекидає санки аж під самий стояк.
— А ти обережніше. Один коногон так зачепив вагончиком кріплення, а за ним друге. Так воно як пішло валитись, як пішло, сажнів три стелі так і рухнуло йому на голову. Кінь, конєшно, тільки квакнув, а коногон попав під вагон.
— І задавило?
— Такого задавиш. Це ж був Василь Моренко. Попав між вагончиком і нахиленими стояками і сидить, як у курені. Чує, стукають по путях: "Живий?" — "Живий", — відповідає. "Зараз відкопаємо!" Він сидить і чекає. Знову стукають.
"Живий?" — "Живий", — відповідає. "Зараз відкопаємо!" Він сидить собі й чекає. Уже й їсти хочеться, а вони знову стукають. "Живий?" — "Живий", — відповідає, і вже, знаєш, так, по-нашому, по-шахтарському. "Зараз відкопаємо!" Разів десять отак і відповідав, а потім замовк. Стукають — мовчить, кличуть — мовчить.
— Ще б довше мнихались.
— Чекай. Тривогу зняли, скоріше копати. Розкопали. До нього, аж він…
— Давно мертвий!
— Хропе, аж земля із стелі сиплеться.
Гарасько шморгає носом і, приставивши до рота долоні, кричить у штрек:
— Давай порожняк, порожняк давай!
Із темряви вогкого штреку, де тліє жовта цятка, долітають хрипкі то лагідні, то сердиті вигуки.
— Вороч!
У відповідь чути удари копит об стальні рейки і лунке брязкання вагончиків.
— Чуть дай. Чуть дай, ну!
Западає тиша. Не чути навіть шереху. Коногон чекає і раптом вибухає майстерною лайкою:
— …Чуть дай!
Цей піднесений, насичений волею і каскадом динамічних слів вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата військова команда. Вагончики здригаються, і партія посувається вперед, посувається не більше, як того хотів коногон. Потім вагончики починають гуркотіти густим металевим басом, їх покриває в'їдливий степовий посвист, і партія мчить у чорних тунелях до бремсберга.