— Годі. Нам же тут не вікувати! — І засміялася.— Як. тільки потепліє, піду звідси.
— Куди? — запитав я.
— У Донбас.
— До мачухи?
— Ні. На якусь шахту. Зароблю грошей, зодягнусь по-людськи, заміж вийду... А тут мене з'їдять: доброволка!
При заході сонця над селом з'явилася "рама" — чудернацький літак з двома охвістями та чорно-білими хрестами на фюзеляжах. Солдати стріляли по ній з карабінів, петеерів, ручних кулеметів і лаялися. Одні кричали: "Атст-а-віть!" Інші заперечували: "А чо єйной, в зуби смотрєть, стєрвє!" — і, припавши на коліна, знову цілилися. "Рама" кружляла низько, переверталася набік, і тоді було видно льотчиків у чорних шоломах та блискучих червоних проти сонця окулярах. Зробивши кілька обльотів, вона випросталась і стала віддалятися.
— Зараз приведе... — гомоніли солдати в сусідньому дворі, позакидавши карабіни за плечі й закручуючи цигарки.
Але в цей час навколо "рами" зчинилася глуха стрілянина. Чотири маленькі тупоносі літачки оточили її з усіх боків, заблискали вогняні кульки, зелені цівки кулеметних черг. Солдати спостерігали за боєм, затулившись долонями від сонця, одначе воно світило так яскраво і так червоно-гостро пломеніли сніги на обрії, що годі було щось побачити.
Та ось у повітрі, майже над самою землею, знову з'явилася "рама", а обабіч неї та зверху, збавивши швидкість, хрипко похлопуючи моторами, летіло чотири винищувачі.
— Ура! Взяли! Ведуть! — радісно загукали сусідські солдати. Село враз ніби вибухнуло. Кричали в усіх дворах, вимахували шапками, зброєю, факелами:
— А-а-а...
Я теж кричав щось, махав шапкою і пританцьовував, а Меланя, стиснувши долонями розрум'янені щоки, ніжно вистогнувала:
— Ой мої соколики... Мої рибоньки...
Увечері, завісивши вікна всяким ганчір'ям, ми пекли в лежанці картоплю. Як і вчора, хату від стелі й по лутки виволокло димом, тому ми сиділи долі. Меланя пильнували за жаром, час від часу підгортаючи його до купи, а я дробив молотком велику грудку солі. Вона була сіра й тверда мов кремінь. Від невлучного удару з неї викрешувалися іскри. Над нашими головами ледь помітно гойдався дим, і разом з ним гойдалося полум'я в каганці. З грубки пахло жиром, пригорілою картопляною скоринкою та гарячим відпаром дерези. На якусь мить мені здалося раптом, що це не я стою навколішки й товчу склисту замацану сіль, а хтось інший, чужий і водночас ніби знайомий мені... Як я сюди потрапив? Чого? Адже я досі, там, у своєму селі, де кожна бур'янина мені знайома, кожен клапоть землі. Ось на причілку нашої з бабусею хати росте гінка, ніколи ніким не стрижена акація (такої ні в кого більше у селі немає.); в ній густо гудуть бджоли, пересідають з цвіту на цвіт, впинаються хоботками в чашечки і тремтять від напруги серед жовтого, розімлілого на сонці цвіту. Під акацією, в холодку, моє кубло, моя "хата", обтикана берестовим гіллям і прикрашена крем'яхами з різнокольорової цегли та коліщатами з годинника, що висить у хаті над скринею порожній, затканий усередині павутиною й сухими мухами — бабуся ховала в ньому гроші, коли,вони були...
Аж ось на мосту чути мляве погейкування, повільно риплять колеса, і незабаром з-поза верб на гатці витикаються мурі, опішнянського заводу воли, запряжені в кузовку. "Гей!" — чути з її дна, висланого прив'ялою осокою (вона тягнеться й за осями), а погонича не видно: лежить куняє або в небо дивиться, тільки гострі полатані коліна стирчать...
О, якби те хто знав, як добре жити над шляхом, під самісінькою греблею, та ще й колодязь у дворі мати. Хто не їде, хто не йде — завертає. Напоїть худобу чи то сам нап'ється, сяде на призьбі погомоніти з бабусею, а примітивши мене, шасть у кошик чи вузлик: на ось тобі, дитино, гостинця — пряника, яблуко чи свистуна... І знатимеш ти, хоча ніби й не прислухався до розважної старечої бесіди, де й що сталося в цілій окрузі, хто, як і коли вмер, хто, коли й на кому одружився і не дав могоричу за молоду, бо "воно з коліна-праколіна жмикрути"; знатимеш, де пройшли гарні дощі, а де тільки "краєм зачепило", кого повезено в "город", а хто пішов пішки — все знатимеш, живучи над шляхом...
Коли те було — сьогодні, вчора чи вічність тому? Як і навіщо я тут опинився, коли десь там, далеко-предалеко, моя хата, жовта акація, бабусина могила на піщаному Чебрецевому бугрі, напроти розлогої сосни з відломленою верхівкою?..
— Ти що, не чуєш? — торсає мене Меланя.— Кажу, давай їсти, а ти мовчиш. Аж налякав.
Ми чистимо обвуглену картоплю, дмухаємо на пучки, коли вже дуже припікає, і співчутливо перезираємося.
— Гаряче?
— Гаря-аче...
— Хоч зогріємося
І регочемо з картоплею в руках, як маленькі.
Зуби у Мелані рожеві од полум'я в грубці. Картопля тож рожева і густо парує, як розломиш, бо в хаті ще мало духу.
Сіль доводиться лизати: міцна, її хіба що в мішку можна потовкти як слід, і то брезентовому.
— Добре, що хоч така є,— каже Меланя.
— А ви борщ з розсолом або солоними огірками їли?
— Ні. А що?
— Гидкий.
Від картоплі стає тепліше, а її пахощі — степові, осінні, довоєнні — паморочать голову, і ні про що не хочеться думати, крім одного: коли б то більше було її, картоплі...
Одначе попоїсти всмак нам не дають. Попід вікнами чути чиїсь кроки. Потім вони завмирають, і в шибку хтось тихенько тричі стукає.
— Це вони! — злякано шепоче Меланя.
— Хто? — не розумію.
— Личаки. Старий і Кирило...
— То, може, не відчиняти?
— Ні, ні. Відчиняй біжи, бо ще вікна поб'ють. Вони скажені! Іду в сіни, довго намацую засув.
— Хто?! — питаю сердитим баском.
За дверима якусь хвилю мовчать, нерішуче покашлюють:
— Кхе... кхе... Та це, товаришу, ми... Сусіди.
Я клацаю засувом і одступаю в темний куток. У сіни увіходять двоє. Той, що попереду, вищий і, напевно, в кожусі, бо від нього пахне кислою вовною, придивляється до мене в темряві, улесливо бурмоче:
— Хе-хе... Звиняйте, що побиспокоїли. Діло в нас до хазяєчки вашої... То якщо ви не проти...
— А може, тату, нехай іншим разом,— втручається нижчий, мабуть, він і є Кирило.
— Ідіть уже, йдіть, раз намірилися! — сердито гукає з хати Меланя. Заходимо разом. Старий, уздрівши, що перед ним не військовий, а чортибатьказна-що — так він на мене й подивився,— рішуче ступив до лави, сів. А Кирило притулився плечем до одвірка й заховав криву ліву ногу за праву. Зодягнений він був гарно, по-парубоцькому: діжурка, хромові чоботи, навколо шиї полискував білий шовковий шарф, котрим було прикрито і смугляво, чисто виголено підборіддя. Кирило дивився собі під ноги, тому я не побачив його очей, "Божого колодязя"...