На тому й закінчилося наше свято. Наче покійника в хаті замали. Кирило цілими днями мовчить, навіть до батьків не балакає. Очима на мене спідлоба так іскри й креше. А вечір настане — п'є, щоб сміливіше, не так совісно знущатись було. Спершу лащиться, робить зі мною що хоче, тоді принишкне. Чую: заснув. Радію, думаю, слава богу, минулося. Де там! Опівночі, коли батьки в хатині поснуть, підхопиться як тороплений і ні з сього ні з того — хвать за горло: "Кажи, любиш?" Плачу, обіймаю його, присягаюся. "Брешеш! — сичить.— Якби любила, то не сміялася б!" Заїкнусь розказувати, як те сталося, слухати не хоче. Вчепиться п'ятірнею в губи: "Цить, не троюдь! Шкура! Доброволка! Німецький покидьок!" Ти що,— плачу,— забув, якою мене взяв?
Замовкне, ніби схаменеться. Тоді як упнеться пальцями в груди, аж кров під пучками закипає: "Може, скажеш, гадино, що він і тут не був? — На німця того натякає, бо я ж усе до крихти йому розказала.— Що, мовчиш?" — і регоче, радий, що мені відповісти нічого...
І так щоночі. А день настане — старі просвітку не дають. Свекор ще сяк-так, мовчить, тільки молотком сердитіше стука, зате свекруха і за нього й за себе надолужує: і не там сяду, і не там стану, і руки б мені покорчило, і ноги б мені повсихали, і де я, зайда, взялася на їхню голову... Воно й зрозуміло: для них Кирило син як син, а я синиха лиха, бо не жалілася їм ні разочку: одвикла за мачухою...
Меланя замовкла. Я чув, як об її зуби цокотів вінчик великого лудженого кухля, і, не підводячи голови, сказав:
— Навіщо ви, тьотю, стільки п'єте?
Меланя засміялася і, перехилившись через стіл, підняла моє підборіддя м'якими паморочливо пахучими пальцями.
— Тобі противно, ге ж? — подивилася на мене своїми вже посоловілими, тупими — я навіть не збагнув, якого вони кольору,— очима.— Ач, який гарненький хлопчик. Ти, мабуть, добрий, бо очі вимучені. Такі — добрі. А кому зараз добрість нужна? Ха!.. І ніяка я тобі не тьотя. Мені всього двадцять годочків!
Я бачив близько перед собою її трепетні у посмішці п'яненькі губи, підпалені смагою, ніжно-білі ямки над ключицями і кутик Сергієвої фотографії, що виглядала з-за пазухи.
— Як же ви тут опинилися? — запитав, ніяковіючи, навіть трохи неприязно: з якої це речі мене отак любісінько, як дитину, беруть за підборіддя й роздивляються! Я вже давно відвик од того, щоб мені тосі плескали.
Меланя якийсь час дивилася у вікно, мружачись і усміхаючись до сонця. Їй, напевно, вже не хотілося розповідати.
— Що? — мляво перепитала вона.— Втекла я від них на тому тижні. Уночі, як усі поснули. Отямилася аж в оцій хаті. Тут бабуся-одиначка живе. Вона позавчора, як наші вступили, до родичів у Крюків подалася, а я оце хату стережу, доки повернеться.
— А вони?
— Ходять щодня. Умовляють назад повернутися. Або, як смеркне, попідвіконню вигупують. Шпигують. Вони й сьогодні прийдуть. Ну, та годі про це, остогидло...
Меланя підвелась і заходилася прибирати в хаті. А я одягнувся в сухі й теплі свої лахи, розпитав, де тут можна добути дров — треба ж чимось віддячити за харч та постій,— і, довідавшись, що лісу поблизу немає, топлять усі дерезою, вийшов надвір.
Сонце стояло вже високо, але мороз не всідався. Згори мені було видно все село — велике, незграбно розкидане поміж яругами та спадистими косогорами. Куці глухі вулички, провулки вилюжилися від хати до хати та, не знайшовши виходу на простір, упиралися або в провалля, або в густі зарості дерези, приметеної снігом. Там копошилися люди й чорніли латки вирубаного чагарника. У дворах деінде куріли дими солдатських кухонь, іржали коні, попід моторами пофарбованих білилом машин чаділи факели, але гармат-сімдесятишестиміліметровок, скільки я не приглядався, ніде не було видно. Напевно, артилеристи вночі виїхали. Ненадовго і зовсім не боляче мене зачепила думка про радистів: де-то вони зараз — на фронті чи десь в іншому селі?
Від гурту жінок, що вирегочували з солдатами біля обмерзлого по зруб колодязя, я дочувся, що фронт посунувся долі, десь аж під Кіровоград, і що в колишній школі сьогодні показуватимуть німе кіно. Я вирішив неодмінно сказати про це Мелані.
Дерезу рубали здебільшого лопатами — солдати, жінки, підлітки. Малеча, що гралася тут-таки, біля своїх мам, принишкла, з цікавістю позирала в мій бік, і я спочатку не тямив чому. Аж доки хтось із гурту сказав:
— Ану, Льонько, піди спитай, чи він не а катюшниками їздить?
— Те,— заперечили йому.— Такі обтрьопані тільки в обозах бувають!
— Ги-ги... Обозна криса!
— А черевики, гля, як ковганки!
— Цитьте, може, в нього тата й маму вбило, а ви...
Затим до мене підійшов серйозний, охайно вдягнений, як видно, вчительський хлопчик і, спостерігаючи, як я голіруч пораюся біля дерези, запропонував:
— Може, вам допомогти? У нас є сікач.
— Нічого, обійдемося,— сказав я трохи спогорда і поспішив усміхнутися, щоб хлопчик (йому було років десять) не образився.
— Ну, тоді до побачення,— так вже ввічливо, хоча трохи завчено сказав хлопчик і пішов до гурту.
Його враз обступила малеча, пошепотілася трохи й заходилася гратись у ладки.
Мені не кортіло до них. Після бабусиної смерті я розважався сам — у бур'янах десь або в лузі, щоб ніхто не бачив, і тулився більше до дорослих. Вони, всяк на свій лад, повчали мене, як жити, але по-їхньому в мене ніколи не виходило: направлять украсти в німців мила і проміняти на харч або одежину — мене впіймають і поб'ють; пошлють до найзаможнішого в селі чоловіка випросити їсти — там не дадуть, ще й вуркою обізвуть на додачу... Найчастіше мене вчили приказками: "Покірливе телятко дві матки ссе; не все перескакуй, а інде й лізь; береженого й бог береже... "
Я не розумів, чому в одного теляти буває аж дві матки, в яких випадках треба лізти, а в яких перескакувати, а що означає слово "бережений", зовсім не тямив і жив самотужки, як приходилося...
Дереза була мерзла, я не ламав її, а, поховавши руки попід пахви, збивав ботинками, в'язав своєю ремінякою з трилінійки і носив до хати.
Меланя, швидка, поривчаста, в новій зеленій куфайці (я подумав: "Сергій подарував!"), сікла гілля на хворост, наспівуючи сяких-таких триндичок, потім сказала: