Ми з Маттеї зосталися вдвох.
— А тепер послухайте мене,— гаркнув я, поклавши собі врешті навести його на розум. Я гнівався на самого себе за те, що дозволив і підтримав ту дурну витівку.— Операція провалилася. Ви самі це розумієте. Ми чекали понад тиждень, але ніхто не прийшов.
Маттеї не відповів. Він пильно й сторожко озирнувся навколо. Тоді пішов до узлісся, перетнув галявину і по-
0ернУвся назад* А я й А°с'1 стояв на смітнику по кісточки в попелі.
__Дівчинка чекала на нього,— мовив він,
Я заперечливо похитав головою:
_ Дівчинка приходила сюди, щоб побути самій, посидіти біля ручая, помріяти зі своєю лялькою і поспівати "Марія сиділа на камені". А ми тлумачили це по-своє-му — начебто вона чекає на когось.
Маттеї уважно вислухав мене.
— Хтось дав Аннемарі їжачків,— уперто й переконано проказав він.
— Справді, хтось дав Аннемарі шоколад,— погодився я,—Та мало хто може подарувати дитині цукерки. А те, що їжачки на дитячому малюнку означають трюфелі,— це тільки ваше припущення, і довести його ви не можете.
Маттеї і цього разу нічого не відповів. Він знов подався на узлісся, ще раз обійшов усю галявину, щось пошукав у купі листя, та швидко кинув шукати й повернувся до мене.
— Це типове місце вбивства,— сказав він.— Хіба ви не відчуваєте? Я чекатиму далі.
— Які дурниці,— відповів я, змерзлий, стомлений, пойнятий жахом і відразою.
— Він прийде сюди.
— Дурниці, безглуздя, ідіотизм! — у нестямі закричав я.
Маттеї ніби не чув.
— Ходімо до автозаправки,— сказав він.
Я зрадів, що нарешті піду з того проклятого місця. Сонце вже сідало, по землі простяглися довгі тіні, тільки долина палала в щирому золоті, а чисте небо ясніло блакиттю. Та все мені остогидло, я наче опинився на якійсь величезній поштовій листівці, зробленій без краплини смаку. Ми пішли. З лісу виринуло кантональне шосе, у відкритих машинах сиділи люди в барвистому вбранні—повз нас мчало багатство. В цьому було щось абсурдне. Нарешті ми дісталися автозаправки. Біля колонки в моїй машині куняв Феллер, на гойдалці зарюм-сана Аннемарі співала деренчливим голоском "Марія сиділа на камені", а на порозі, прихилившись до одвірка, стояв парубок, мабуть, робітник із цегельні: розхристана сорочка, волохаті груди, сигарета в роті й зухвала Посмішка. Не звернувши на нього ніякої уваги, Маттеї пішов у маленьку кімнату, де оце ми з вами сиділи; я подався за ним. Маттеї поставив на стіл пляшку горц, ки, випив чарку, тоді ще й ще. Я не міг нічого пити— так мені все остогидло.
Геллер ніде не було видно.
— Важкувато мені буде впоратися,— мовив Маттеї., Хоча до галявини не так уже й далеко. Чи ви гадаєте краще чекати тут, на автозапразці?
Я нічого не відповів. Маттеї сновигав туди й сюди по кімнаті, пив і не зважав на те, що я мовчу.
— Тільки прикро,— мурмотів він,— що Геллер і Ан". немарі все знають, та якось воно владнається.
Надворі гуркотіла дорога, дівчинка мугикала "Марія сиділа на камені".
— Я йду, Маттеї,— сказав я.
Він пив собі далі й навіть не глянув на мене.
— Я чекатиму його тут або на галявині,— нараз оголосив він.
— Бувайте здорові,— сказав я і вийшов з їхньої хати, проминув парубка, дівчинку, дав знак Феллерові, що, сполоханий зі сну, мерщій під'їхав і відчинив мені дверцята.
— На Казармену вулицю,— звелів я.
Оце і вся історія, власне, та її частина, що в ній діє мій бідолашний Маттеї,— вів далі свою розповідь колишній начальник кантональної поліції.
(Тут, мабуть, слід пояснити, що наша подорож Кур-Цюріх уже давно скінчилась і тепер ми зі старим сиділи в ресторані "Кроненгалле", який він не раз приязно згадував під час своєї розповіді; обслуговувала нас, звісно, Емма, і влаштувалися ми під картиною Гублера, що H уже повісили замість картини Міро,— словом, усе відповідало майоровим звичкам, навіть bollito milanese 1, яке підвезли нам ab voiture, то чого ж було тих звичок не підтримати? Отак минула четверта година, ми випили каву "партагас", як називав комендант свою пристрасть курити за чорною кавою гаванську сигару; до чарки "Резерв дю патрон" він пригостив мене ще однією порцією яблучного торта. Але, з іншого боку, треба — заради письменницької чесності й літературного ремесла — Да" ти чисто технічну довідку: розповідь балакучого старого
М'ясо по-міланському (іт.).
віддав, звичайно, не достеменно так, як почув, вже не каЖУчи ПР° те' щ? ми Г0В0РИЛИ німецько-швейцарською говіркою; в тих місцях, де старий розповідав не зі свого погляду і не ПР° те> Щ° він сам пережив, а об'єктивно відтворював події, приміром, у сцені, де Маттеї дає свою обіцянку,— в таких місцях доводилося втручатися, міняти форму, причому я найдужче дбав про те, щоб не перекрутити подій, а викласти матеріал старого за законами красного письменства, аби він став придатний до друку).
— Звісно, я ще не раз приїздив до Маттеї,— вів свою розповідь колишній комендант,— і дедалі більше впевнювався, що Маттеї не мав слушності, коли заперечував провину мандрівного крамаря, бо в наступні місяці й роки не сталося жодного такого вбивства. Ну, та що казати: чоловік пустився берега, спився, здурів; не можна було ні допомогти йому, ні щось змінити; хлопці вже недаремно вночі крутилися, свистіли навколо автозаправки; неподобство дійшло до того, що граубюнденська поліція зробила кілька облав. Я мусив розповісти моїм колегам щиру правду, після чого вони заплющували на те очі або й зовсім не дивилися. Завжди вони були розважніші за нас. Так воно все й пішло своїм фатальним шляхом, а наслідок ви бачили самі під час нашої подорожі. Все ад дуже сумне, а надто що й мала Аннемарі не стала краща за матір,— можливо, саме через те, що кілька організацій заходилися її рятувати. Дівчинку влаштовували в притулки, та вона щоразу тікала назад, до автозаправки, де Геллер два роки тому відкрила цю злиденну пивничку; Дідько його знає, як вона видурила на неї дозвіл, у кожному разі, це вже остаточно занапастило дівчину. Вона взялася робити те, що й мати. Чотири місяці тому Аннемарі повернулася з виправної колонії, де відбула цілий рік, але так і не порозумнішала. Ви бачили її, то й годі про це. Певне, ви вже давно питаєте себе, який стосунок має моя розповідь до критики на ваш виступ і чому я назвав Маттеї генієм. Ваш подив цілком зрозумілий. Ви можете заперечити, що оригінальний здогад буває не за-вжди слушний, та ще й геніальний. Авжеж, я навіть уявляю, що діється в вашій письменницькій голові. Ви хитро собі міркуєте: треба, щоб Маттеї переміг, спіймав убив-*№, і ось уже готовий блискучий роман чи кіносценарій, *ДЖе завдання письменника — показувати явища в такому ракурсі, щоб крізь них просвічувала вища ідея; такий ракурс, тобто успіх Маттеї, зробить мого бідолаху