Поки дівчинка вешталася коло лісу, ми стежили за нею в польові біноклі, однак вона завжди приходила на галявину — крім четверга, коли дівчинка, на наш відчай, зосталася на автозаправці. Тож нам нічого не лишалося, як сподіватися на п'ятницю. Тепер вирішувати мав я; Маттеї вже давно нічого не говорив, але в п'ятницю стояв за деревом, коли дівчинка в своїй червоній сукенці знову прибігла, підстрибуючи, до струмка і сіла біля нього з лялькою, як і в минулі дні.
Ще й досі стояла чудова осіння година; яскраві барви, прозора далечінь, останній спалах сил перед сном;
та прокурор витримав заледве півгодини. Він приїхав у машині, разом із Генці, близько п'ятої вечора, з'явився несподівано, наче з води виринув, і підійшов до мене; а я стояв там з першої години, переступав з ноги на ногу і, червоний з люті, дивився на дівчинку. "Марія сиділа на камені",— долинув до нас писклявий голос; я давно вже не міг чути цих слів, давно вже не міг бачити дівчинки, її гидкого щербатого рота, тоненьких кісок, пошитої без смаку червоної сукні; дівчинка здавалася мені бридка, паскудна, вульгарна, дурна, я ладен був її задушити, вбити, пошматувати, аби тільки не чути безглуздого "Марія сиділа на камені". Можна було збожеволіти! Все навкруг було звичайне, безнадійне, тільки на землі дедалі більшало листя, частіше залітав сюди вітер та сонце ще дужче золотило ідіотську гору сміття; далі цього несила було витримати, і раптом — наче порятунок! — прокурор вискочив з кущів і подався просто до дівчинки, не звертаючи уваги на покидьки, в яких грузли його черевики. Побачивши, що він прямує до дівчинки, ми теж повиходили зі своїх схованок — треба було вже покласти цьому .край.
— На кого ти чекаєш? — гримнув прокурор. Дівчинка злякано зіщулилася, пригорнувши до себе
ляльку, і мовчки втупилася в прокурора.
— На кого чекаєш? Відповідай, кляте дівчисько! Тепер ми вже всі підійшли й обступили дівчинку, а
вона дивилася на нас тривожно, нажахано, нічого не тямлячи.
— Аннемарі,— мовив я, і голос тремтів мені з люті.— Тиждень тому тобі дали шоколад. Мабуть, ти пам'ятаєш ті шоколадки, схожі на їжачків. Тобі дав їх чоловік у чорному костюмі.
Дівчинка не відповіла, тільки глянула на мене очима, повними сліз.
Тоді Маттеї став перед дитиною навколішки й обійняв її за худенькі плечі.
— Слухай, Аннемарі,— взявся він пояснювати,— ти повинна нам сказати, хто дав тобі шоколад. Повинна докладно розповісти, як виглядає той чоловік. Колись я знав дівчинку,— провадив він далі з усією переконливістю, бо ставив на останню карту,— вона теж мала червону сукенку, і високий чоловік у чорному костюмі теж давав їй шоколад. Такі самі шпичасті кульки, як оце їла ти. А тоді та дівчинка пішла з високим чоловіком у ліс, { там високий чоловік зарізав дівчинку ножем.
Маттеї замовк. Вона також мовчала, тільки дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Аннемарі! — крикнув Маттеї. — Ти повинна сказати мені правду. Я ж хочу, щоб із тобою не сталося ніякого лиха.
— Ви брешете,— тихо відказала дівчинка.— Ви брешете.
Тоді прокуророві знов урвався терпець.
— Дурепо! — крикнув він, схопив дівчинку за плече й трусонув її.— Скажеш ти нарешті чи ні?
І ми всі безтямно загаласували, бо в усіх уже не витримали нерви. Ми кинулися до дівчинки, трясли її, тоді почали бити, по-справжньому, жорстоко, розлючено били маленьке дитяче тіло, що лежало серед консервних бляшанок у попелі й червоному листі.
Так ми шаленіли над дівчинкою цілу вічність — а насправді кілька секунд; вона вперто мовчала, тоді зненацька закричала таким жахливим нелюдським голосом, що ми всі заклякли:
— Ви брешете, брешете, брешете!
Від того крику ми враз схаменулися, пойняті соромом і жахом за свій вчинок.
— Ми — тварюки, тварюки,— прохрипів я. Дівчинка побігла через галявину до узлісся.
— Ви брешете, брешете, брешете! — знову лементувала вона так страшно, що ми аж злякалися, чи вона, бу-ва, не збожеволіла.
Та дівчинка влетіла просто в обійми Геллер, яка, на додачу до всього, теж з'явилася на галявині. Ще її нам бракувало! Вона вже все знала; вчителька перехопила її біля школи і все виляпала, я збагнув це, не питаючи жодного слова. І ось бідолаха стояла, пригорнувши до себе дитину, що заходилася плачем, і дивилася на нас таким самим поглядом, як допіру дивилася її дочка. Звісно, вона знала кожного з-поміж нас: Феллера, Генці і, на жаль, навіть прокурора; ситуація була дивна й нестерпна; ми зніяковіли й почувалися по-дурному; все обернулося на жалюгідну, нікчемну комедію. "Він бреше, бреше, бреше,— і досі несамовито лементувала дитина,— бреше, бреше, бреше!" Тоді до них підійшов Маттеї, покірний, розгублений.
— Пані Геллер,— почав він чемно, ба навіть принижено, хоч це було вже ні до чого, тепер нам лишалося тільки одне: мерщій кінчати з цією справою, кінчати назавжди, байдуже, чи існує вбивця, чи ні.— Пані Геллер, я дізнався, що Аннемарі одержала від незнайомого чоловіка шоколад. У мене виникла підозра, що це той самий чоловік, який кілька тижнів тому заманив шоколадом отаку ж дівчинку в ліс і там убив її.
Маттеї говорив так сухо й офіційно, що я мало не зареготав. Жінка спокійно дивилася йому в очі. А тоді тихо озвалася, так само офіційно і ввічливо:
— Пане доктор, ви взяли сюди Аннемарі й мене, тільки щоб знайти того чоловіка?
— Іншої ради не було,— відказав комісар.
— Ви свиня,— спокійно, з незворушною міною мовила жінка, взяла за руку свою дочку і пішла лісом до автозаправної станції.
Тіні густішали, ми стояли на галявині серед консервних бляшанок, покрученого іржавого дроту, а наші ноги грузли в попелі й листі. Все вже скінчилося, весь задум виявився безглуздим і сміховинним. Поразка, катастрофа. Тільки Маттеї не піддавався. Він стояв у синьому комбінезоні, суворий, сповнений гідності. Нараз — я не повірив своїм очам — він ледь уклонився прокуророві й мовив:
— Пане Буркгард, нам треба чекати далі, нічого не вдієш. Чекати, чекати і ще раз чекати. Якщо ви дасте мені шістьох чоловік і рацію, цього вистачить.
Прокурор перелякано витріщився на мого колишнього помічника, сподіваючись, мабуть, усього, тільки не таких слів. Він саме збирався сказати нам свою думку, а тепер ковтнув кілька разів повітря, витер рукою чоло, повернувся і раптом рушив разом із Генці в ліс. За мить вони щезли з очей. Я дав Феллерові знак теж іти.