Він дізнався, що кілька років тому, незадовго після того, як вони зійшлися з Мойрою, Олівер перебував у важкій депресії, проте останні кілька років він почувався дуже добре. Або, як він додав, досить добре.
Він дізнався, що Мойра була фінансово незалежною, що завдяки сімейному довірчому фонду їй та її сестрам не доводилось працювати, і що, незважаючи на це, вона вивчилась на вчителя, коли їй було майже тридцять. Вона більше не викладала, проте брала активну участь у справах села і провела успішну кампанію за те, щоб тут продовжували ходити автобуси.
Спостерігаючи за Олівером, Тінь зробив висновок, що той був чимось наляканий — дуже наляканий. Він запитав, що його так злякало і що Олівер мав на увазі, коли сказав, що за ним додому ішов чорний пес, але у відповідь той лише затинався і говорив щось недоладне. Певна річ, далі ставити питання Оліверу не було сенсу.
Ось що Олівер і Мойра дізналися про Тінь, поки сиділи за кухонним столом.
Практично нічого.
Вони подобалися Тіні. Він був недурним чоловіком; у минулому він довіряв людям, які його згодом зраджували, але йому подобалась ця пара і подобався запах їхнього дому — запах хлібної випічки, джему і каштанового поліролю, — тож він пішов спати в свою маленьку спальню, хвилюючись за низенького чоловіка з бакенбардами. А що як тією істотою, яку Тінь на мить помітив у полі, був не віслюк? Що як це все-таки був величезний пес? Що тоді?
Коли Тінь прокинувся, дощ вже ущух. Він пішов у порожню кухню і зробив собі тост. З саду зайшла Мойра, впустивши через кухонні двері порив холодного вітру.
— Гарно спалось? — запитала вона.
— Так. Навіть дуже.
Тіні наснилося, що він був у зоопарку. Його оточували якісь тварини, що сопіли і фиркали в своїх загонах. Він був дитиною і гуляв з мамою — його любили і оберігали. Він зупинився перед кліткою з левом, всередині якої сидів і помахував хвостом сфінкс — напівлев, напівжінка. Сфінкс усміхнувся до нього усмішкою матері. Тінь почув голос сфінкса — чіткий, теплий і котячий. Він мовив: "Знай себе".
"Я знаю себе", — відповів Тінь уві сні, тримаючись за ґрати клітки. За ними виднілася пустеля. Він бачив піраміди. Бачив тіні, що простяглися на піску.
"Тоді хто ти такий, Тіне? Від чого ти втікаєш? І куди біжиш? Хто ти такий?"
Після цього Тінь прокинувся, гадаючи, звідки виникло це питання і звідки виник сум за матір'ю, яка померла двадцять років тому, коли він був ще підлітком. Він досі відчував дивне заспокоєння, пригадуючи, як тримав мамину руку.
— Боюсь, Оллі сьогодні трохи нездужає.
— Прикро це чути.
— Так. Але що тут вдієш.
— Я дуже вдячний вам за кімнату. Гадаю, мені час вирушати.
Мойра сказала:
— Можете на дещо поглянути?
Тінь кивнув, а тоді вийшов за нею на вулицю і звернув за ріг будинку. Вона вказала на кущі троянд.
— На що це, по-вашому, схоже?
Тінь нахилився.
— На слід величезного собаки, — відповів він. — Як сказав би доктор Ватсон.
— Так, — відповіла вона. — Саме на це і схоже.
— Але навіть якщо тут водиться собака-привид, — сказав Тінь, — він не мав би залишати слідів, згодні?
— Якщо чесно, то я не спеціаліст у цих питаннях, — відказала Мойра.
— Колись у мене була подруга, яка могла б гарненько про це все розповісти. Але вона…
Мойра замовкла. А тоді, вже радісніше, мовила:
— Знаєте, в місіс Кемберлі, яка живе за два будинки звідси, є доберман. Оце сміхота.
Тінь був невпевнений, кого вона вважала сміхотою — місіс Кемберлі чи її собаку.
Події минулої ночі тепер здавалися йому менш тривожними та дивними і більш зрозумілими. Що з того, що якийсь дивний пес ішов за ними додому? Олівер просто налякався або був захоплений зненацька і знепритомнів від нарколепсії, від шоку.
— Що ж, піду приготую вам якісь харчі, поки ви не пішли, — мовила Мойра. — Варені яйця, щось таке. Вони вам знадобляться у дорозі.
Вони рушили до будинку. Мойра пішла щось прибрати, а тоді повернулася стривожена.
— Олівер зачинився у ванній, — повідомила вона.
Тінь не знав, що сказати.
— Знаєте, чого я хочу? — продовжила вона.
— Ні.
— Я хочу, щоб ви з ним поговорили. Хочу, щоб він відчинив двері. Хочу, щоб він заговорив зі мною. Я чую, що він там. Я чую його.
А тоді додала:
— Сподіваюсь, він не ріже себе знову.
Тінь пішов назад у коридор, став біля дверей ванни і гукнув Олівера.
— Ви чуєте мене? З вами все гаразд?
Тиша. Зсередини ні звуку.
Тінь поглянув на двері. Вони були зроблені з цільного дерева. Це був старий будинок, а їх тоді будували гарно, на віки. Коли Тінь ходив у ванну цього ранку, він помітив, що двері замикались на гачок. Він натиснув на дверну ручку, а тоді вгатив плечем у двері. Вони відчинилися під звук розколотого дерева.
У в'язниці він бачив, як помер чоловік, якого зарізали в безглуздій суперечці. Він згадав, як кров розтеклася навколо його тіла, яке лежало в дальньому кутку двору для прогулянок. Видовище було не з приємних, проте Тінь змусив себе подивитися і не відводити погляду. Здавалося, що відвернутися було б неповагою.
Олівер лежав голий на підлозі ванної. Його шкіра виглядала блідою, а груди і пах вкривало густе, темне волосся. В руках у нього було лезо від старезної бритви. Ним він порізав руки, груди вище сосків, внутрішню сторону стегон та член. Сліди крові були на тілі, на чорно-білому лінолеумі та на білій емалі ванної. Оліверові очі були круглі й широкі, як у птаха. Тінь зауважив, що погляд був спрямований прямо на нього, проте він сумнівався, що Олівер його бачить.
— Оллі? — почувся голос Мойри з коридору.
Тінь збагнув, що заступив прохід і завагався: він був невпевнений, чи їй слід було бачити те, що робилося на підлозі.
Тінь зняв з вішалки рожевий рушник і обгорнув ним Олівера. Це привернуло увагу низенького чоловіка. Він закліпав, так ніби бачив Олівера вперше, а тоді сказав:
— Пес. Це для пса. Його треба годувати, розумієте? Ми подружились.
Мойра мовила:
— Боже мій милостивий.
— Я викличу швидку допомогу.
— Будь ласка, не робіть цього, — сказала вона. — 3 ним все буде добре, якщо він залишиться зі мною вдома. Я не знаю, що… прошу вас.
Тінь підняв Оллі, сповитого рушником, переніс його до спальні, мов дитину, а тоді поклав на ліжко. Мойра йшла поруч. Вона взяла айпад, який лежав біля ліжка, і торкнулася екрана — заграла музика.