Тінь оглянув Ікланя — сірого собаку, який спав біля маленького каміна. Він теж виглядав безневинно.
— А що це за порода така, лерчер? Якась англійська, так?
— Та ніяка це не порода, — сказала сива жінка без собаки за сусіднім столиком. — Їх виводять схрещенням задля швидкості та витривалості. Лерчер — помісь хорта з колі.
Чоловік поруч із нею підняв вказівний палець.
— Слід розуміти, — бадьоро сказав він, — що раніше право на утримання породистих собак визначалося законом. У місцевого люду такого права не було, але їм дозволялося тримати метисів. Крім того, лерчери кращі і швидші за породистих собак.
Кінчиком пальця він поправив окуляри, які з'їхали з носа. У нього були коричневі бакенбарди, де-не-де поцятковані сивиною.
— Як на мене, то метиси завжди кращі за чисті породи, — встряла жінка. — Саме тому Америка така цікава країна. Скільки там помісей.
Тінь не міг визначити її віку. Волосся в неї було сивим, але вона виглядала молодшою за своє волосся.
— Взагалі-то, люба, — м'яким голосом мовив чоловік із бакенбардами, — як виявляється, на відміну від британців, американці більше шанують породистих собак. Якось я зустрів жінку з Американського клубу собаківництва, і, по правді, вона мене не на жарт налякала.
— Я говорила не про собак, Оллі, — відказала жінка. — Я мала на увазі… А, забудь.
— Що будете пити? — запитав хазяїн паба.
На стіні біля барної стійки висіло написане від руки попередження про те, щоб відвідувачі не замовляли лагер, бо "отримати в пику буває неприємно".
— А що запропонуєте добре місцеве? — запитав Тінь, який знав, що зазвичай це було наймудрішим питанням.
Хазяїн паба і жінка висловили різні пропозиції щодо того, які з місцевих пив та сидрів вони вважали добрими. Низенький чоловік з бакенбардами втрутився, щоб зазначити, що на його думку добре — це не те, що не чинить зла, а те, від чого світ стає кращим. Після цього він зайшовся сміхом, щоб показати, що жартує і розуміє — насправді мова йде про випивку.
Хазяїн паба налив Тіні темне і дуже гірке пиво, яке йому не надто сподобалось.
— Що це?
— Називається "Чорний пес", — відповіла жінка. — Кажуть, його назвали так, як почуваєшся, коли переп'єш — наче той побитий пес.
— Або як Черчилль,[58] — додав низенький чоловік.
— Взагалі-то пиво назвали на честь місцевого собаки, — встряла молодша жінка. Вона була одягнена в брунатно-зелений светр і стояла під стіною. — Але не справжнього собаки, а вигаданого.
Тінь поглянув на Ікланя, але завагався.
— Його можна погладити? — запитав він, пригадуючи, яка доля спіткала лисицю.
— Звичайно, можна, — сказала сива жінка. — Він це обожнює. Правда ж обожнюєш? — звернулася вона до собаки.
— Ет, а він таки майже відгриз тому бовдуру з Глоссопа пальця, — зауважив хазяїн паба.
У його голосі змішалися захоплення і застереження.
— Здається, він працював у місцевому уряді, — сказала жінка. — А я завжди вважала, що їх, як і податкових інспекторів, собаки можуть кусати скільки заманеться.
Жінка в зеленому светрі підійшла ближче до Тіні. Вона не мала випивки. У неї було темне коротке волосся, а ніс та щоки рясніли ластовинням. Вона поглянула на Тінь.
— Ви ж не з місцевого уряду, правда?
Тінь заперечливо похитав головою, а тоді сказав:
— Я, так би мовити, турист.
Частково, це було правдою. Він дійсно подорожував.
— Ви з Канади? — запитав чоловік з бакенбардами.
— З Америки, — відповів Тінь. — Проте я вже давно там не бував.
— Ну, — мовила сива жінка, — тоді ніякий ви не турист. Туристи приїжджають, оглядають визначні місця і повертаються додому.
Тінь стенув плечима, всміхнувся і нахилився. Він почухав потилицю лерчера, який належав хазяїну паба.
— Ви не собачник, правда? — спитала темноволоса жінка.
— Ні, не собачник, — відказав Тінь.
Якби він був кимось іншим — тим, хто розказує про все, що коїться в його голові, — то, можливо, розповів би їй, що в молодості його дружина тримала собак і що іноді вона називала Тінь цуценям, бо хотіла собаку, але завести не могла. Але Тінь тримав усе в собі. Це була одна з тих рис, які йому подобалися в британцях: навіть, якщо їм хотілося знати, що в тебе на душі, вони не запитували. Все, що було всередині, залишалося всередині. Пройшло вже три роки з того часу, як його дружина померла.
— Як на мене, — почав чоловік із бакенбардами, — існує два види людей: одні люблять собак, а інші — котів. Виходить, ви любите котів?
Тінь задумався.
— Не знаю. У мене в дитинстві не було домашніх тварин, бо ми постійно переїжджали. Проте…
— Я веду до того, — продовжив чоловік, — що в хазяїна також є кішка, яку вам, можливо, буде цікаво побачити.
— Раніше вона була тут, але ми переселили її до задньої кімнати, — пояснив хазяїн з-за барної стійки.
Тінь дивувався, як тому вдавалося так легко підтримувати розмову, коли він водночас приймав у людей замовлення на їжу та подавав напої.
— Та кішка не подобалась собакам? — запитав він.
За вікном посилився дощ. Вітер стогнав, свистів, і завивав, а вогонь в маленькому каміні пирскав іскрами і тріщав.
— Не подобалась не в тому сенсі, що ви думаєте, — відповів хазяїн паба. — Ми знайшли її, коли розширювали паб і проламали стіну в сусідню кімнату.
Він широко всміхнувся.
— Ходімо покажу.
Тінь пройшов за хазяїном паба в сусідню кімнату. Чоловік з бакенбардами та сива жінка також пішли з ними, ступаючи трохи позаду Тіні.
Тінь озирнувся. Темноволоса жінка дивилася на нього і тепло усміхнулася, коли він піймав її погляд.
Сусідня кімната була краще освітленою, більшою і не так сильно нагадувала чиюсь вітальню. За столиками вечеряли люди. Їжа виглядала смачно, а пахла ще смачніше. Хазяїн паба повів Тінь углиб кімнати, до запиленого скляного боксу.
— А от і вона, — гордо промовив хазяїн паба.
Це була коричнева кішка, і на перший погляд здавалося, що її створили з самих сухожиль і агонії. Отвори на місці її очей були сповнені люті та болю, а паща була широко роззявлена, так наче створіння вило, коли його перетворили на чучело.
— Колись тварин і навіть дітей заживо замуровували в стіни, щоб будинок довше служив, — пояснив чоловік із бакенбардами, що стояв позаду. — Проте котячі мумії завжди нагадують мені всіх тих кішок, яких знайшли біля храму богині Баст у Бубастісі, що в Єгипті. Муміфікованих кішок було так багато, що їх відправили в Англію, де мумії перетерли і зробили з них добриво для полів. Тогочасні англійці також виготовляли з мумій фарбу. Гадаю, вона мала коричневий колір.