— Це голограма?
— Можна й так сказати.
У двері ТАРДІС нерішуче постукали.
Доктор відчинив.
— Перепрошую, я побачив табличку на дверях.
Чоловік виглядав стомленим. Його волосся вже почало рідіти. Він поглянув на крихітну кімнату, в якій майже все місце займав стіл, і залишився стояти зовні.
— Звичайно! Вітаю! Заходьте! — затараторив Доктор. — Для нас важливі будь-які проблеми!
— Цей… Мене звати Редж Браунінг. У мене сталася прикрість з моєю дочкою Поллі. Вона мала чекати на нас у номері готелю. Але вона зникла.
— Я Доктор. А це Емі. Ви зверталися в поліцію?
— А ви хто? Я думав, ніби ви поліція.
— Чому ви так подумали? — запитала Емі.
— Бо це телефонна будка поліції. Я й не знав, що їх збирались повернути.
— Для деяких із нас, — відказав високий молодик в краватці-метелику, — вони ніколи не зникали. А що сталося, коли ви звернулися в поліцію?
— Вони сказали, що в разі чого нас повідомлять. Втім, якщо чесно, вони здавалися трохи зайнятими. Черговий відділення розповів, що в поліцейської дільниці раптово завершився термін оренди, і вони шукали, куди притулитися. Він жалівся, що всі вони в шоці від проблем з орендою.
— Де Поллі зазвичай буває? — запитала Емі. — Може, вона пішла до друзів?
— Я вже з ними зв'язувався. Ніхто її не бачив. Ми зараз живемо в готелі Роуз, на Венсбері-стріт.
— Ви приїжджі?
Містер Браунінг розповів їм про чоловіка в кролячій масці, який завітав до них минулого тижня, щоб купити будинок за вп'ятеро більшу ціну, і заплатив готівкою. Він також розказав про жінку в масці кішки, яка стала хазяйкою будинку…
— О! Точно. Це все пояснює, — мовив Доктор, так ніби це дійсно щось пояснювало.
— Справді? — запитав містер Браунінг. — Ви знаєте, де знайти Поллі?
Доктор похитав головою.
— Містере Браунінгу. Редже. Чи може бути таке, що вона повернулася у ваш старий будинок?
Чоловік стенув плечима.
— Напевно, може. Думаєте?..
Але високий молодик і рудоволоса шотландка відштовхнули його, грюкнули дверима своєї поліцейської будки і помчали по насадженню.
VI
Емі бігла в ногу з Доктором, захекано випалюючи питання на бігу.
— Думаєш, вона в будинку?
— Боюсь, що так. У мене є одна ідея. Послухай, Емі, не піддавайся на вмовляння і не запитуй їх про час. А якщо вони запитають самі, не відповідай. Так буде безпечніше.
— Ти серйозно?
— Боюсь, що так. І звертай особливу увагу на маски.
— Добре. Отже, ми маємо справу з небезпечними інопланетянами? Вони носять маски і цікавляться часом?
— Так, схоже на те. От тільки мій народ покінчив з ними ще давним-давно. Це майже неможливо…
Вони перестали бігти, ступивши на Клейвершем-роу.
— І якщо це ті, хто я думаю, то є лише один розумний вихід.
— Який?
— Втікати, — відповів Доктор і подзвонив у двері.
На мить запала тиша, а тоді двері відчинились і у них з'явилася дівчинка. Вона виглядала не старше одинадцяти років, а її волосся було зібране у кіски.
— Привіт, — промовила вона. — Мене звуть Поллі Браунінг. А вас?
— Поллі! — вигукнула Емі. — Твої батьки собі вже місця не знаходять через тебе!
— Я тільки зайшла, щоб забрати свій щоденник, — відказала дівчинка. — Він лежав під хиткою дошкою в моїй старій спальні.
— Тебе батьки весь день шукають! — сварилась Емі.
Її дивувало, чому Доктор не зронив ні слова.
Маленька дівчинка Поллі поглянула на свій наручний годинник.
— Дивина. Годинник показує, що я пробула тут всього лиш п'ять хвилин. Я прийшла сьогодні зранку, о десятій.
Емі бачила, що вже вечоріло. Вона запитала:
— Який зараз час?
Поллі звела задоволений погляд. Цього разу Емі здалося, що в обличчі дівчинки було щось дивне. Воно виглядало пласким. Майже, як маска…
— Час тобі завітати до мого будинку, — сказала дівчинка.
Емі кліпнула. Їй здалося, що вони з Доктором, не зрушившись, перемістилися в передпокій. Дівчинка стояла на сходах перед ними. Її обличчя було на рівні з їхніми.
— Що ти таке? — запитала Емі.
— Ми Рід, — відповіла дівчинка, яка тепер утратила свою подобу.
Її голос став нижчим, більш понурим і гортанним. Емі вона вбачалася як щось плазуюче і величезне, одягнене у паперову маску з грубо нашкрябаним на ній обличчям дівчинки. Емі не уявляла, як її вдалося переконати в тому, що це обличчя справжнє.
— Я чув про вас, — зазначив Доктор. — Мій народ вважав, що ви…
— Були мерзотою, — завершила плазуюча потвора в паперовій масці. — І суперечили всім законам часу. Вони відрізали нас від усього Всесвіту. Проте я втік, а отже, втекли ми. І ми готові почати все спочатку. Скоро ми придбаємо весь цей світ…
— Ви повертаєте гроші в обіг крізь час, — мовив Доктор. — Так ви зможете купити цілий світ, починаючи з цього будинку й міста…
— Докторе? Що відбувається? — запитала Емі. — Ти можеш пояснити хоч щось?
— Я можу пояснити все, — відповів Доктор. — Втім, краще б я не міг. Вони прийшли, щоб захопити Землю. Бо хочуть заселити всю планету.
— Е ні, Докторе, — заперечило величезне плазуюче створіння в паперовій масці. — Ти не розумієш. Не для того ми взялися за планету. Ми захопимо весь світ і дамо людям вимерти просто для того, щоб ти з'явився тут і зараз.
Доктор схопив Емі за руку і гукнув: "Біжи!" Він кинувся до входу — і опинився зверху сходів. Він крикнув: "Емі!", втім, відповіді не почув. Його обличчя щось торкнулося — це "щось" нагадувало вовну. Він змахнув її рукою.
Він побачив відчинені двері і попрямував до них.
— Привіт, — мовила особа в кімнаті жіночим голосом з придихом.
— Я така рада, що ти зміг прийти, Докторе.
Це була Маргарет Тетчер, прем'єр-міністр Великої Британії.
— Ти ж знаєш, хто ми такі, серденько? — запитала вона. — Буде так прикро, якщо ні.
— Ви Рід, — відповів Доктор. — Народ, який нараховує лише одну істоту, проте може рухатися часом так само легко й інстинктивно, як людина може переходити дорогу. Спочатку був лише один з вас. Та ви заселяли простір, рухаючись назад і вперед у часі, аж доки вас не ставало сотні, а потім тисячі й мільйони, і всі вони взаємодіяли одне із одним в різні миті вашої власної лінії часу. І це продовжувалось, аж доки локальна будова часу не розпадалася, мов гниле дерево. Вам потрібні інші істоти, принаймні спочатку. Вони запитують у вас про час, створюючи квантову суперпозицію, що дозволяє вам чіплятися за точку в місці й часі.