— Та ніби ні, — відповів я.
Жінка продовжувала дерти горлянку, не зважаючи на те, що звуки вечірки вже стихли. Вона вигукнула: "Нікому не цікаві ці помиї! Нікому!" Після чого сягнула рукою до кишені свого пальта, дістала пляшку чорнил, вигукнувши: "Спробуй тепер це продати!", і виплеснула їх на картину "Захід сонця на озері Віндермір". Чорнило мало темно-синій колір.
Пол якраз стояв поряд із жінкою. Він вирвав з її рук пляшку чорнил, мовивши: "Ця картина коштувала триста тисяч доларів, дівчинко". Беррі взяв її під руку і зі словами "Гадаю, поліції буде цікаво з вами познайомитися" повів жінку до свого кабінету. Вона кричала нам на ходу: "Я не боюся! Я пишаюся собою! Такі художники, як він, просто наживаються на вас, легковірних покупцях картин! Ви стадо овець! А це все — фігуративне фуфло!"
Потім вона зникла, а гості почали знову гомоніти і оглядати забруднену чорнилом картину, зиркаючи на мене. Чоловік із "Дейлі Телеграф" попросив мене прокоментувати ситуацію і розказати, що я відчув, побачивши, як зіпсували мою картину за триста тисяч фунтів. Я пробурмотів, що пишаюся бути художником, і сказав щось про швидкоплинну природу мистецтва, а він припустив, що сьогоднішній вечір можна вважати окремим проявом мистецтва, і ми погодилися, що прояв чи ні, а жінка була не зовсім сповна розуму.
Беррі повернувся і, рухаючись від групи до групи, пояснював, що Пол розбирався з молодицею, і що її подальша доля була в моїх руках. Гості все ще продовжували захоплено гудіти, коли він проводжав їх до дверей. Беррі при цьому вибачився, погодився, що ми живемо у вражаючі часи, і пояснив, що завтра галерея відчиняється у звичний час.
— Гарно все пройшло, — мовив він, коли ми залишилися у галереї вдвох.
— Гарно? Це була катастрофа.
— М-м… "Стюарт Іннес — художник, якому зіпсували картину вартістю триста тисяч фунтів". Мені здається, її треба пробачити, ти так не думаєш? Вона була твоїм товаришем по цеху, хоч і мала інші цілі. Часом для того, щоб піднятися на новий рівень, потрібен невеличкий поштовх.
Ми зайшли до підсобки.
Я запитав:
— Чия це була ідея?
— Наша, — відповів Пол. Він сидів у підсобці і пив біле вино з рудоволосою жінкою. — Ну, більшою мірою Беррі. Але для того, щоб це провернути, нам була потрібна гарненька акторка — і я знайшов її.
Жінка скромно всміхнулася: їй вдалось одночасно показати зніяковіння і самовдоволення.
— Якщо це не приверне до тебе увагу, на яку ти заслуговуєш, красунчику, — сказав Беррі, всміхаючись мені, — то годі й сподіватись на щось інше. Тепер ти став настільки важливим, що навіть вартий нападу.
— Але картина зіпсована, — зазначив я.
Беррі зиркнув на Пола і вони захихотіли.
— Її вже продано — разом із чорнильними бризками — за сімдесят п'ять тисяч фунтів, — відповів Беррі. — Як я завжди й кажу: люди думають, що купують предмет мистецтва, але насправді вони купують історію.
Пол наповнив келихи.
— І це все завдяки вам, — сказав він жінці. — Стюарте, Беррі, я бажаю виголосити тост. За Кассандру!
— За Кассандру, — повторили ми і випили. Цього разу я випив залпом. Мені це було необхідно.
А потім, доки я все ще перетравлював почуте ім'я, Пол мовив: — Кассандро, як ви вже певно знаєте, цей неймовірно вродливий і талановитий молодик — Стюарт Іннес.
— Так, я знаю, — відповіла вона. — Взагалі-то, ми дуже давні друзі.
— Розказуйте, — сказав Беррі.
— Ну, — мовила Кассандра, — двадцять років тому Стюарт написав моє ім'я на зошиті з математики.
Так, вона виглядала, як дівчина з мого малюнку. Або як дівчина на фотографіях, тільки доросла. Із загостреними рисами обличчя. Кмітлива. Упевнена в собі.
Я не бачив її ніколи в житті.
— Привіт, Кассандро, — сказав я. Це все, що мені спало на думку.
* * *
Ми сиділи у винному барі, над яким я жив. Тут також є кухня, тож це не просто бар.
Коли ми говорили, мені здавалось, що ми знайомі з дитинства. Але я нагадав собі, що це не так. Того вечора я зустрів її вперше. На руках у неї все ще були плями від чорнил.
Ми пробіглися по меню, замовили одну й ту ж страву — вегетаріанське мезе — і коли її принесли, обоє почали з долми, а потім взялися за хумус.
— Я тебе вигадав, — сказав я їй.
Це було не перше, що я мовив. Спочатку ми говорили про її аматорський театр, про те, як вона подружилась із Полом, про його пропозицію — тисячу фунтів за той її вечірній виступ — і про те, як їй були потрібні гроші, хоча вона погодилась здебільшого тому, що це здалося їй веселою пригодою. Хай би там як, але, за її словами, вона не могла відмовити, коли почула моє ім'я. Вона вважала, що це була доля.
І ось тоді я сказав їй. Я боявся, що вона прийме мене за божевільного, але я все одно сказав їй:
— Я тебе вигадав.
— Ні, — відказала вона. — Не вигадав. Тобто, це ж очевидно. Я справді тут, перед тобою.
А потім додала:
— Хочеш мене торкнутись?
Я поглянув на неї. На її обличчя, поставу, її очі. У ній було все те, про що я завжди мріяв у жінці. Все те, чого мені бракувало в інших жінках.
— Так, — відповів я. — Дуже хочу.
— Давай спочатку закінчимо з вечерею, — мовила вона. А потім запитала: — Коли в тебе востаннє була жінка?
— Я не гей, — запевнив я. — У мене були дівчата.
— Я знаю, — сказала вона. — Коли була остання?
Я спробував згадати. Бріджит була останньою? Чи дівчина-стиліст, з якою рекламне агентство відправило мене до Ісландії? Я був не певен.
— Два роки тому, — відповів я. — Може, три. Я просто ще не зустрів потрібну людину.
— Колись зустрічав, — відказала вона. Після чого Кассандра відкрила свою сумку — велику, м'яку і пурпурову, — вийняла з неї картонну папку, розкрила її і дістала аркуш паперу з потемнілими від скотчу кутиками. — Бачиш?
Я згадав його. Як не згадати? Цей аркуш висів у мене над ліжком чимало років. Дівчина на ньому озиралася, неначе звертаючись до когось, хто стояв за шторкою. "Кассандра, — зазначав напис. — 19 лютого 1985 року". І підпис: "Стюарт Іннес". Є щось ніякове і водночас зворушливе в тому, щоб побачити свій почерк з того часу, коли тобі було п'ятнадцять.
— Я повернулася з Канади у 89-му, — сказала вона. — У Канаді шлюб моїх батьків розпався і мама хотіла повернутися додому. Мені було цікаво дізнатися про тебе, про те, чим ти займаєшся, тож я прийшла за твоєю старою адресою. Будинок був порожній. Вікна побиті. Було видно, що ніхто там більше не живе. Стайні вже знесли. Це мене дуже засмутило, бо я, звичайно, любила коней, коли була маленькою. Але я продовжила ходити будинком, аж поки не надибала твою спальню. Я була впевнена, що це вона, хоч меблів там не залишилося. Спальня все ще пахла тобою. І малюнок так і висів на стіні. Я подумала, що нікому іншому він не потрібен.