Час і Дж. В. Данн
У 63-му числі журналу "Sur"[295] (грудень 1939 року) я надрукував передісторію – найпершу зародкову історію – нескінченної регресії. Не всі умовчання цього начерку були мимовільними: я свідомо не згадав Дж. В. Данна, який із нескінченної регресії вивів доволі вражаючу теорію про суб'єкт і час. Обговорення (простий виклад) його концепції вийшло б за межі тих нотаток. Її складність вимагала б окремої статті: саме це я зараз і спробую зробити. На її написання мене надихнула остання книга Данна "Nothing Dies"[296] (1940), що повторює або підсумовує аргументи трьох попередніх.
Власне, єдиний аргумент. Його механізм не містить нічого нового: ледь не скандальними, неймовірними є висновки автора. Перш ніж тлумачити їх, відзначу деякі попередні зміни, яких зазнали точки відліку.
Сьома з численних філософських систем Індії, зафіксованих Паулем Дейссеном[297] {542}, заперечує, що "Я" може бути безпосереднім об'єктом пізнання, "бо якби наша душа була пізнаванною, потрібна була б друга душа, щоб пізнати першу, й третя, аби пізнати другу". Індуси позбавлені відчуття історії (відтак вони протиприродно віддають перевагу вивченню ідей замість вивчати імена та дати з життя філософів), однак така рішуча відмова від самоаналізу налічує якихось вісім століть. Близько 1843 року її знову відкриває Шопенгауер. "Суб'єкт, що пізнає, – повторює він, – сам непізнаванний як такий, бо в іншому разі він був би об'єктом пізнання для іншого суб'єкта, що пізнає". ("Welt ais Wille und Vorstellung"[298], том 2, розділ 19). Гербарт{543} також бавився цим онтологічним множенням. Йому не виповнилося ще двадцяти років, коли він уже обґрунтував, що "Я" є неодмінно нескінченним, бо акт самопізнання вимагає іншого "Я", що також пізнає сам себе, і це "Я" вимагає вже іншого "Я" (Дейссен. "Die neuere Philosophie"[299], стор. 367). Прикрашений історіями, притчами, тонкою іронією та діаграмами, цей сюжет і лежить в основі трактатів Данна.
В "An Experiment with Time"[300] (розділ 22) той стверджує, що свідомий суб'єкт усвідомлює не лише те, що спостерігає, але й суб'єкт А, який він спостерігає, а відтак і суб'єкт В, який усвідомлює А, а отже й суб'єкт С, який усвідомлює В… Він загадково додає, що всі ці незліченні, пов'язані між собою суб'єкти перебувають не в трьох вимірах простору, а в незліченних вимірах часу. Перш ніж розтлумачити це твердження, пропоную читачеві разом обміркувати, про що йдеться у цьому абзаці.
Гакслі{544}, вірний спадкоємець англійських номіналістів, стверджує, що між відчуттям болю та усвідомленням того, що хтось відчуває біль, існує лише словесна відмінність, і кепкує з чистих метафізиків, які в кожному відчутті розрізняють "суб'єкт відчуття, об'єкт відчуття і цей владний персонаж – "Я" ("Essays", т. 6, стор. 87). Ґустав Шпіллер ("The Mind of Man"[301], 1902) визнає, що усвідомлення болю й сам біль – дві різні речі, однак вважає, що сприймаються вони одночасно – як чийсь голос або обличчя. Його думка видається мені слушною. Щодо усвідомлення усвідомлення, на яке посилається Данн, щоб укорінити в кожному індивіді запаморочливу й химерну ієрархію суб'єктів, я маю підозру, що тут ідеться про послідовні (або уявні) стани первісного суб'єкта. "Якби духові, – зазначає Ляйбніц{545}, – довелося вдруге обдумати обдумане, йому було б досить одного відчуття, щоб подумати про нього, а далі подумати про думку, потім про думку про думку і так до нескінченності". ("Nouveaux essais sur l'entendement humain"[302], книга 2, розділ 1).
Спосіб, вигаданий Данном для негайного отримання нескінченного числа часів, менш переконливий, але більш вигадливий. Як і Хуан де Мена{546} у своєму "Лабіринті"[303], як і Успенський у "Tertium Organum", він стверджує, що майбутнє – з усіма своїми мінливостями й подробицями – вже існує. До попереднього майбутнього (або, як вважає Бредлі, від нього) тече абсолютна ріка космічного часу або смертні ріки наших життів. Цей плин, цей потік – як і кожен рух – потребує певного часу; відтак ми матимемо другий час для плину першого, третій для плину другого, і так до нескінченності…[304] Ось такий механізм запропонував Данн. У цих гіпотетичних або примарних часах знаходять нескінченний притулок невідчутні суб'єкти, яких множить нова регресія.
Не знаю, що подумає мій читач. Я не стверджую, нібито знаю, що за річ час (ні навіть, чи це "річ"), однак передчуваю, що плин часу і сам час – одна загадка, а не дві. Мені здається, що Данн припускається помилки, як і ті неуважні поети, котрі розводяться (скажімо) про місяць, що являє свій червоний диск, замінюючи у такий спосіб один розпливчастий зоровий образ суб'єктом, дієсловом і додатком, який є не що інше, як ледь замаскований суб'єкт… Данн – вражаюча жертва викритої Берґсоном згубної інтелектуальної звички сприймати час як четвертий вимір простору. Він заявляє, що майбутнє вже існує і ми маємо переміститися в нього, але цього постулату досить, аби обернути час на простір і запропонувати другий час (який також може сприйматися у формі простору, у формі лінії або ріки), а тоді третій, мільйонний… Усі чотири книги Данна безперервно товкмачать про "нескінченні виміри простору"[305], які насправді є вимірами часу. Справжній час для Данна – це недосяжний кінець нескінченної серії.
Які є докази того, що майбутнє вже існує? Данн наводить два: перший – віщі сни; другий – відносна простота, яку надає ця гіпотеза притаманним йому химерним схемам. Він також намагається уникнути питання про вічне творіння…
Теологи визначають вічність як одночасне осяйне володіння всіма миттєвостями часу і проголошують її одним з атрибутів Бога. Данн висловлює вражаюче припущення, нібито вічність уже наша і підтвердження цьому – наші щонічні сни. У них, вважає він, зливаються найближче минуле і найближче майбутнє. Коли ми не спимо, то з однаковою швидкістю пересуваємось у послідовному часі; уві сні – охоплюємо безмежний простір. Бачити сни – це сполучати між собою фрагменти побаченого і снувати з них історію або ряд історій. Ми бачимо вві сні образ сфінкса й образ крамниці та вигадуємо, що крамниця перетворюється на сфінкса. Людині, з якою познайомимося завтра, ми приробляємо рот, який був на обличчі, побаченому напередодні… (Ще Шопенгауер писав, що життя та сни – сторінки однієї книги: читати їх по порядку – означає жити, перегортати – мріяти.)