Першим мав говорити Король, і після кількахвилинної паузи, під час якої монарх і прибулий вивчали один одного, Солом'яник не без подиву запитав:
— Звідки ти прийшов сюди, де розташоване те місце, в якому тебе оживили?
— Даруйте, Ваша Величносте, — відказав Гарбузова Голова, — але я вас не розумію.
— Не розумієш чого? — здивувався Солом'яник.
— Не розумію тієї мови, якою ви розмовляєте. Ви розумієте, я родом із Країни бороданів, тож виходить, що я іноземець.
— Ах, ну звісно ж! — вигукнув Солом'яник. — Я сам говорю мовою жувастиків, яка також є мовою Смарагдового міста. А ти, певно, розмовляєш мовою гарбузоголовців?
— Саме так, Ваша Величносте, — відповів гарбузовий страхопуд, уклоняючись Королю. — Тож навряд чи ми зможемо порозумітися.
— Оце так не щастить, то не щастить, — замислено промовив Солом'яник. — Доведеться нам шукати товмача.
— А хто такий товмач? — запитав Джек.
— Це людина, котра розуміє і твою мову, і мою. Коли говорю я, товмач пояснює тобі, що я кажу. А коли говориш ти, він перекладає мені твою мову. Товмач не тільки знає обидві мови, а ще й говорить ними.
— Гарно придумано, — промовив Джек. Його страшенно здивував такий простий розв'язок цієї проблеми.
Тим часом Солом'яник гукнув зеленобородого охоронця і наказав йому піти до міста й знайти такого городянина, котрий, окрім своєї мови, знав би ще мову бороданів, і негайно привести його до палацу.
Коли охоронець пішов, Солом'яник сказав:
— Не хочеш сісти, поки ми чекаємо?
— Ваша Величність, мабуть, забули, що я вас не розумію, — відповів Гарбузова Голова. — Якщо вам хочеться, щоб я сів, ви повинні показати мені це якимось знаком.
Солом'яник зійшов із трону, підійшов до крісла та присунув його ззаду до Джека. Потім він різко штурхонув страхопуда, і той як стояв, то так і гепнув на подушки. Він упав не дуже вдало, тіло його зігнулося вдвоє, мов складаний ножик, і розпрямлятися йому довелося довго й нудно.
— Тобі зрозумілий цей знак? — манірно поцікавились Його Величність.
— Зрозуміліше не буває, — запевнив його Джек, беручись руками за гарбузову голову, котра перекрутилася на шиї, щоб повернути її на місце.
— Мені здається, тебе робили поспіхом, — зауважив Солом'яник, спостерігаючи, як Джек силкується розпрямитися.
— Ваша Величність справляє таке самісіньке враження, — бовкнув той перше, що спало на думку.
— Але між нами є одна відмінність, — вів далі Солом'яник. — Я можу зігнутися і не зламаюсь, а ти зламаєшся, та так і не зігнешся.
І тут до зали увійшов зеленобородий охоронець, ведучи за руку дівчинку. Вона справляла враження дуже приємної та дуже скромної особи, мала гарненьке личко, чудові зелені очі та зелене волосся. Гарненька спідниця із зеленого шовку сягала їй до колін, відкриваючи панчішки, вишиті гороховими стручками, та зелені оксамитові черевички, на яких замість пряжок красувалися пучечки зеленого салату. На пояску було вишито листки конюшини, а веселенька невеличка камізелька була розшита по краях блискучими смарагдами, причому всі камені були одного розміру.
— О, та це ж Джеллі Джем! — вигукнув Солом'яник, коли зелена дівчинка схилила перед ним свою вродливу голівку. — Скажи мені, люба, ти розумієш мову бороданів?
— Так, Ваша Величносте, — відповіла дівчина, — бо я сама родом із Північної країни.
— Тоді ти будеш нам за товмача, — сказав Солом'яник, — і перекладатимеш оцьому гарбузоголовому страхопудові все, що я казатиму, і пояснюватимеш мені його слова. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти? — обернувся він уже до свого гостя.
— Нічогісінько, — відповів той.
— Тоді для початку запитай у нього, — промовив Солом'яник, обертаючись до Джеллі, — що привело його до Смарагдового міста?
Та замість питати, дівчина, котра очей не зводила зі страхопуда Джека, сказала:
— Такої дивовижі я ще не бачила. Хто тебе зробив?
— Хлопець на ім'я Чіп, — відповів Джек.
— Що він каже? — запитав Солом'яник. — Не вірю власним вухам. Що він сказав?
— Ваша Величносте, він говорить, що ви зовсім не маєте клепки, — стримано мовила дівчина.
Солом'яник занепокоєно засовався на троні й обмацав голову лівою рукою.
— Як, певно, гарно розуміти дві різні мови, — нарешті зітхнув він. — Люба моя, запитай-но його, що він скаже, коли його запроторять до в'язниці за образу правителя Смарагдового міста?
— Я вас не ображав! — обурено запротестував страхопуд.
— Тихо! Тихо! — урвав його Солом'яник. — Зачекай, поки Джеллі перекладе тобі, що я сказав. Скажи, навіщо нам товмач, якщо ти перебиватимеш його на кожному слові?
— Добре, я зачекаю, — похмуро погодився страхопуд, та коли він це казав, мармиза його усміхалася від вуха до вуха. — Юна леді, перекладайте, що сказав Король.
— Його Величність запитують, чи ви не зголодніли, — сказала Джеллі.
— О, анітрохи! — відказав Джек уже трохи веселіше. — Я взагалі не можу їсти.
— Ти диви, зовсім як я, — зауважив Солом'яник. — То що він сказав, дорога Джеллі?
— Він запитав, чи відомо вам, що одне з ваших очей намальовано більшим за друге, — пустотливо сказала дівчина.
— Не вірте їй, Ваша Величносте! — зарепетував Джек.
— Та я й не вірю, — спокійно мовив Солом'яник. Потім він уважно подивився на дівчину й запитав: — Ти впевнена, що розумієш мову бороданів?
— Цілком упевнена, Ваша Величносте, — сказала Джеллі Джем, щосили стримуючись, аби не розреготатися в присутності монаршої особи.
— Тоді чому мені здається, що я теж її розумію? — допитувався Солом'яник.
— Бо це одна й та сама мова! — пояснила дівчина, вже не стримуючи веселого сміху. — Невже Вашій Величності не відомо, що мова для всієї Країни Оз одна?
— То це правда? — вигукнув Солом'яник, відчуваючи полегшу після цих слів. — О, тоді я з легкістю перекладатиму свої слова сам!
— Ваша Величносте, це я в усьому винен, — сказав Джек, почуваючись повним йолопом. — Я подумав, що як ми живемо в різних країнах, то й мови у нас теж мають бути різні.
— Нехай це стане тобі добрим уроком на майбутнє, щоб ти більше ніколи й нічого не думав, — покартав його Солом'яник. — Якщо не вмієш мислити розумно, то мовчи й ні пари з уст, як справжній страхопуд. Тим більше, що ти і є страхопуд.