— Гей-гоп, Малий,— сказав Карлсон,— тепер, я вважаю, і тобі треба трохи поспати.
— Де? — занепокоївся Малий, бо нізащо не хотів спати поряд з "матінкою".— Як же я ляжу на ліжко, коли там...
— Авжеж, зате ляжеш під ліжко,— відповів Карлсон і спритно, мов їжак, порачкував під ліжко.
Малий і собі чимдуж поліз за ним.
— Зараз ти почуєш типове хропіння шпигунів,— сказав Карлсон.
— А шпигуни хропуть якось особливо? — вражено запитав Малий.
— Авжеж, вони хропуть так підступно й небезпечно, що можна збожеволіти. Ось як: "Е-е-е-г! Е-е-е-ег!" [580]
Шпигунське хропіння грізно гуло, здіймалося вгору, спадало вниз, переходило в мурмотіння. Воно справді здавалося підступним і небезпечним. До того ж було дуже голосне. Малий захвилювався.
— Тихо! Бо прийдуть Філле й Рулле.
— Еге ж, саме на це й треба шпигунського хропіння,— пояснив Карлсон.
Тієї миті Малий почув, як хтось узявся за клямку. Двері прочинилися, просмикнулося світло, а за ним навшпиньки зайшли Філле й Рулле.
Карлсон і далі хропів підступно й небезпечно, і Малий у розпачі замружив очі. Хоч, властиво, міг не замружувати, бо його не видно було. Укривало звисало до самої підлоги, ховаючи і його, і Карлсона від настирливого світла й пильного ока. Карлсон саме на це й розраховував.
— Е-е-е-ег! — хропів він.
— Нарешті ми втрапили,— стиха сказав Філле.— Так дитина не хропе, це, мабуть, він. Глянь на цей товстий вальок під укривалом! Це напевне він.
— Е-е-е-ег! — злісно захропів Карлсон.
Йому не сподобалося, що його, назвали товстим вальком, видно було з хропіння.
— Ти наготував кайдани? — спитав Рулле.-Найкраще накласти їх, поки він прокинеться.
Ледь зашурхотіло покривало, тоді Філле й Рулле важко засопіли. Малий здогадався, що вони зустріли моторошну посмішку страшної, смертельної мумії, яка лежала на подушці. Та, мабуть, вони вже звикли до неї, а може, й справді стали не такі лякливі, бо ні зойкнули, ні втекли,
тільки важко засопіли.
— Тьху, та це просто лялька! — сказав Філле трохи спантеличено.— І яка ж паскудна, хай їй грець! — додав він і, мабуть, знову накрив мумію, бо укривало зашурхотіло й лягло на своє місце. [581]
— Тоді поясни мені,— сказав Рулле,— як вона тут опинилася? Адже допіру вона була в передпокої, хіба ні?
— Авжеж, була,— зачудовано відповів Філле.— А потім: хто тут хропів?
Але їм не пощастило дізнатися, хто хропів, бо з передпокою хтось ішов до кімнати. Малий упізнав важку ходу панни Цап і схвильовано подумав, що зараз буде гуркіт гірший, аніж грім.
Проте він помилився.
— Гайда в фашу! — просичав Філле, і не встиг Малий отямитись, як злодії зникли в його шафі.
Тепер заворушився Карлсон. Спритно, мов їжак, він подріботів до шафи й замкнув її на ключ. Тоді так само спритно подріботів назад під ліжко. Наступної миті до кімнати зайшла панна Цап, майже як свята Лучія, в білій сорочці і з свічкою в руці.
Малий збагнув, що вона коло ліжка, бо побачив коло себе її пальці і водночас почув десь над головою суворий голос:
— Це ти, Малий, був допіру в моїй кімнаті й світив ліхтариком?
— Ні, не я,— не подумавши, відповів Малий.
— То чому ти не спиш? — недовірливо спитала панна Цап, а тоді додала: — Скинь з голови укривало, бо я не 'второпаю, що ти кажеш!
Почувся шурхіт — то панна Цап стягала укривало з того, що вона вважала за голову Малого. Потім пролунав голосний зойк. Сердешна панна Цап, адже вона ще не звикла, як Філле й Рулле, дивитися на страшних, смертельних мумій, подумав Малий.
Він збагнув, що тепер час вилазити з-під ліжка. Однаково його знайшли б, а крім того, треба ж щось робити з Філле й Рулле. Доведеться їх випустити з шафи, навіть якщо викриються всі світові таємниці. [582]
Отож Малий виліз з-під ліжка.
— Не бійтеся,— боязко сказав він,— матінка зовсім не страшна, а от у шафі — ой! — сидять двоє злодіїв.
Панна Цап ще не отямилася після зустрічі з "матінкою". Вона трималася за серце й важко дихала, та як Малий сказав про злодіїв у шафі, вона майже розсердилася.
— Що тобі за дурниці спадають на думку! Злодії в шафі! Не верзи казна-чого!
Та задля певності вона підійшла до шафи й гукнула:
— Тут є хтось?
Відповіді не було, і панна Цап ще дужче розсердилась.
— Кажіть! Тут є хтось? Якщо нема, то можна принаймні по-людському відповісти!
Відразу по тому вона почула раптом тихенький стукіт у шафі й переконалася, що Малий каже правду. [583]
— Який ти відважний! — вихопилось у неї.— Щоб ото дитина замкнула в шафі двох великих, дужих злодіїв! Ну й відважний!
Раптом під ліжком загуркотіло, і звідти виліз Карлсон.
— Уявіть собі, що ні! — сказав він.— Уявіть собі, що це я їх замкнув!
Він злісно позирав то на панну Цап, то на Малого.
— Уявіть собі, що це я відважний і найкращий у всьому,— сказав він.— І розумний, і вродливий, і до того ж ніякий не товстий вальок! Ото ж бо!
Панна Цап осатаніла, побачивши Карлсона.
— Ти... ти! — верескнула вона.
Та потім збагнула, що тепер не час і не місце сваритися з Карлсоном за оладки. На неї чекали важливіші справи. Вона обернулася до Малого.
— Мерщій збуди дядька Юліуса, тоді зателефонуємо в поліцію... Ой, та мені ж треба вдягти халат!
Панна Цап засоромлено скинула оком на свою сорочку й вибігла з кімнати. Малий також вибіг з кімнати, але спершу вийняв у матінки зуби. Він знав, що тепер вони потрібні дядькові Юліусові.
У спальні розлягалося "гар-р-р-пі-пі-пі": дядько Юліус спав собі, як невинна дитина.
Тим часом почало благословлятися начсвіт. У сірому світанку Малий побачив склянку з водою, що,, як завжди, стояла на нічному столику. Він опустив у неї зуби. Легенько хлюпнула вода. Коло склянки лежали дядькові окуляри, а також Карлсонова торбинка з цукерками. Малий узяв торбинку й засунув у кишеню піжами, щоб віддати Карлсонові. Адже зовсім не обов'язково, щоб дядько Юліус, прокинувшись, побачив торбинку й почав дивуватись, як вона тут опинилася.
Малому здалося, що на столику начебто мало ще щось лежати. Авжеж: дядьків годинник і гаманець. їх не було. Але це вже Малого не обходило. Йому ж [584] бо велено тільки збудити дядька Юліуса, і він його збудив.
Дядько Юліус схопився, як ошпарений:
— Що там знову сталося?