І ось тепер Карлсон знову почав страшно "дратурувати" булочками, але панна Цап цього не розуміла. А дядько Юліус тим паче. Він не помітив ніякого "дратурування" булочками, хоч яке воно було страшне, а все думав і думав. Та враз він схопив панну Цап за руку й стиснув, ніби просив у неї допомоги.
— Я мушу з кимось про це поговорити,— сказав він.— Тепер я знаю, що то було не марення з гарячки, я справді бачив Йона Блунда.
Панна Цап витріщилася на нього.
— Хіба таке може бути?
— Авжеж,— сказав дядько Юліус.— Тому я став іншою людиною в новому світі. Розумієте, цієї ночі мені навстіж відслонився казковий світ. Бо якщо справді є Йон Блунд, то чому б не могло бути також відьом, тролів, духів, ельфів, гномів і всіх інших дивовижних істот, що про них пишуть у казках?
— А може, й летючі шпигуни є, га? — спробувала [554] панна Цап докинути й своє слово, але дядькові це не сподобалося.
— Дурниці! — заперечив він.— Хто хоче, то хай собі вірить на здоров'я у ту нісенітницю, що пишуть у газетах, але не я.
Він нахилився до панни Цап і заглянув їй глибоко у вічі.
— Не забувайте однієї речі. Наші предки вірили в тролів, гномів, відьом і в усе інше. Як можна твердити, що тих дивовижних істот немає? Невже ми краще розуміємо все за своїх предків? Таку дурницю можуть твердити тільки тупоголові люди.
Панна Цап не хотіла виявитись тупоголовою, тому поспішила запевнити, що відьом справді є куди більше, ніж люди собі уявляють, та й тролі, мабуть, є і, звісно, інших дивовижних істот теж можна знайти чимало, якщо добре пошукати і як слід порахувати їх.
Але дядько Юліус мусив кінчати свої роздуми, бо лікар призначив йому годину і пора було вже йти. Малий чемно провів його до сіней, і панна Цап також. Малий подав дядькові Юліусові капелюха, а панна Цап допомогла вдягти плаща.
Бідолашний дядько Юліус справді якийсь сам не свій, тож навіть добре, що він іде до лікаря, подумав Малий і несміливо погладив його по руці. Панна Цап була, мабуть, також неабияк стурбована, бо занепокоєно спитала:
— Як же ви себе почуваєте, пане Янсоне?
— А звідки я знаю, коли я ще не був у лікаря? — глузливо відповів дядько Юліус.
Авжеж, дещо таки лишилося від колишнього дядька Юліуса, подумав Малий, дарма що йому тепер відслонився навстіж казковий світ.
Коли дядько Юліус пішов, Малий і панна Цап вернулися до кухні. [555]
— Тепер я хочу ще випити кави з булочками та хоч трохи посидіти спокійно,— заявила панна Цап.
Проте за хвилю вона закричала не своїм голосом: на тацях не було жодної булочки. Лежала тільки паперова торбинка, а на ній неоковирними кривими літерами було написано:
Прочитавши напис, панна Цап суворо насупила брови.
— Ніхто мене не переконає, що це Йон Блунд украв булочки, якщо він справді є. Надто він шляхетний і чемний, щоб таке встругнути. Я знаю, хто це зробив.
— А хто? — запитав Малий.
— Звісно, той осоружний товстий хлопчисько, Карл-сон чи як там він зветься. Дивись, двері на чорний хід відчинені. Він стояв за ними й підслухував, а тоді заліз сюди, як ми були в сінях.
Вона сердито похитала головою.
— Йон Плунт! Гарно, нічого не скажеш. Скидає вину на інших, а сам навіть не вміє написати двох слів без помилок!
Малий не хотів підтримувати розмови про Карлсона і тільки промимрив: [556]
— А все ж я думаю, що це Йон Блунд. Ходімо, Бімбо!
Малий щоранку гуляв з Бімбо в парку, і для Бімбо то була найкраща подія за цілий день. Адже там є стільки собак, з якими можна обнюхатись і поговорити.
Малий тоді звичайно грався з Крістером і Гуніллою, але нині їх не було. "Певне, поїхали в село",— подумав Малий, та, власне, йому байдуже, поки з ним буде Карл-сон... і, звісно, Бімбо.
Надбіг якийсь великий пес і захотів позмагатися з Бімбо. Той і собі наструнчився: мовляв, зараз він покаже цьому дурневі, що він про нього думає. Та Малий не дозволив.
— І не пробуй,— сказав він.— Ти надто малий, щоб змагатися з таким великим псом.
Він узяв Бімбо на руки й озирнувся, шукаючи вільної лавки, де можна посидіти, поки Бімбо заспокоїться. Але скрізь було повно людей, що засмагали на теплому сонці, і аж у далекому кутку парку Малий натрапив на вільне місце, де зміг сісти. Хоч і на тій лавці сиділо двоє чоловіків, кожен з пляшкою пива в руці. Двоє, що їх Малий зразу впізнав. Бо то були Філле й Рулле власною особою.
Спершу Малий злякався й хотів утекти. Але водночас щось тягло його до цієї лавки. Йому страх кортіло дізнатися, чи Філле й Рулле й далі чигають на Карлсона. А тут, мабуть, якраз буде така нагода. Та й чого йому, властиво, боятись? Адже Філле й Рулле ніколи його не бачили і не можуть упізнати. Як усе добре складається, краще й не треба! Він може сидіти собі тут скільки завгодно. Саме так роблять у пригодницьких повістях ті, хто хоче щось винюхати: просто тихенько сидять і слухають досхочу.
Отож Малий примостився на лавці й нашорошив вуха, але весь час щось приговорював стиха до Бімбо, аби Філле й Рулле не помітили, що він підслухує. [557]
Спочатку наче не показувало, що Малий страшенно багато дізнається. Філле й Рулле тільки пили пиво й мовчали. Довго мовчали. Аж ось Філле голосно, всмак гикнув, а тоді сказав:
— Так, ми справді можем його спіймати, бо знаємо, де він живе. Я стільки разів бачив, як він туди залітав.
Малому аж дух забило з ляку й розпачу. Тепер Карл-сон пропав навіки! Філле й Рулле знайшли його хатку на даху, авжеж, тепер усьому кінець!
Малий кусав себе за пальці, силкуючись не заплакати, і саме як він найдужче силкувався, Рулле сказав:
— Еге ж, і я не раз бачив, як він залітав... До того самого помешкання, куди ми влітку навідувались. Четвертий поверх, на дверях стоїть прізвище "Свантесон".
Малому з подиву аж очі покруглішали: може, йому вчулося? Невже Філле й Рулле справді думають, що Карлсон мешкає у Свантесонів? Ото добре! Це ж бо означає, що Карлсон усе-таки може більш-менш безпечно сховатися вдома, у своїй хатці. Яке щастя, що Філле й Рулле не знайшли її! Та, зрештою, це й не дивина. Ні Філле, ні Рулле, ні будь-хто інший, крім сажотруса, не заглядають на дах.
Та хоч Філле й Рулле і не знали нічого про хатку, Малий однаково потерпав. Бідний буде Карлсон, якщо вони справді почнуть ганятися за ним — він-бо, дурненький, не розуміє, що треба ховатися!