— Будемо гратися, що ви моя бабуся. Розкажіть
мені казку, але не страшну, а то я боятимусь. [541]
Дядько Юліус не збирався бути Карлсоновою бабусею, до того ж він побачив у газеті щось цікаве. Безцеремонно зіпхнувши Карлсона на підлогу, він звернувся до панни Цап:
— Що це тут пишуть у газеті? Ніби у Васастаді літають якісь шпигуни?
Малий аж похолов, як почув дядькові слова: ото халепа! І треба ж було, щоб дядько Юліус трапив саме на цю осоружну газету ще з минулого тижня! І чого він її не викинув!
Та, на щастя, дядько Юліус узяв на глузи те, що писалося в газеті.
— Вони гадають, що можуть морочити людей усякими дурницями,— сказав він.— Пишуть, що тільки на думку спаде, щоб люди розкуповували газету. Шпигун! Яке безглуздя! Панно Цап, ви не бачили ніякого шпигуна чи летучого барильця десь тут поблизу?
Малий затамував дух. Як панна Цап скаже, що Карлсон, цей плюгавий, товстий хлопчисько, має звичку часом літати, то всьому край, міркував він, бо дядько Юліус тоді принаймні почне приглядатися до нього.
Але панна Цап, мабуть, і на думку не покладала, що Карлсон та його моторчик — щось незвичайне, тому, й далі хлипаючи і давлячись слізьми, вона через силу вимовила:
— Ні, про шпигуна я не знаю. По-моєму, ті газети пишуть дурне.
Малий полегшено відітхнув. Якби тепер ще вмовити Карлсона, щоб він ніколи, ніколи не літав при дядькові Юліусові, то, може, все б якось уладналося.
Малий озирнувся на Карлсона, але не побачив його. Він занепокоївся й хотів негайно йти на пошуки, та дядько Юліус не пускав його від себе. Йому забаглося почути, як Малому ведеться в школі, перевірити, як він рахує в голові, хоч тепер були канікули, і взагалі... [542]
Та врешті Малий випручався від дядька й помчав до своєї кімнати подивитися, чи є там Карлсон.
— Карлсоне! — гукнув він з порога. — Карлсоне, де ти?
— У твоїх піжамних штанях,— відповів той,— якщо ці вузенькі шкірочки з ковбаси можна назвати піжамними штаньми!
Він сидів на краю ліжка й пробував натягти на себе штани, та хоч як мучився, а все дарма.
— Я дам тобі піжаму Боссе,— сказав Малий.
Він побіг до кімнати Боссе й приніс піжаму — саме на такого, як Карлсон, до міри затовстого. Штани й рукави, звісно, були задовгі, та Карлсон швидко дав собі раду, підрізавши їх. Малий помітив, що він робить, як було вже пізно, та й не дуже тим журився. Дурниці, не варто й згадувати. Піжама не затьмарить йому такої радості — що Карлсон у нього лишається на ніч.
Малий переніс на канапу постіль Боссе і присунув кошика Бімбо. Песик ліг і намагався спати, але час від часу розплющував одне око й недовірливо позирав на Карлсона.
Карлсон, щоб було зручніше, підбивав навколо себе постіль.
— Я хочу зробити собі тепле гніздечко,— сказав він. Карлсонові таки личила блакитна смугаста піжама
Боссе, і якби ще Малий добре попідтикав укривало, то йому справді було б затишно, як у гніздечку. Та Карлсон не хотів, щоб його підтакували.
— Не треба,— сказав він.— Скільки можна зробити приємного, як у когось ночуєш! Можна їсти бутерброди з ковбасою в ліжку, стелити постіль і воювати подушками. Почнімо з бутербродів.
— Але ж ти допіру з'їв цілу купу булочок,— здивувався Малий. [543]
— Якщо ми не робитимемо все те, що треба, то я не граюся,— відповів Карлсон.— Неси бутерброди!
І Малий прошмигнув до кухні й наготував бутербродів. Ніхто йому не заважав. Панна Цап розмовляла у вітальні з дядьком Юліусом. Вона вже вибачила йому те, що він сказав про курча.
За хвилину Малий вернувся з кухні. Він сидів на краєчку ліжка, дивився, як Карлсон їсть бутерброди, й радів — дуже ж бо приємно мати в гостях найкращого приятеля. І Карлсон цього разу теж був задоволений.
— Бутерброди добрі, і ти добрий, і хатній цап також добрий,— сказав він.— Хоч і не вірить, що я найкращий у класі,— додав він і спохмурнів. Видно, це й досі його журило.
— Ет, не переймайся цим,— сказав Малий.— Он дядько Юліус хоче, щоб я був перший у класі, а я не перший.
— Не перший, дякувати богу,— погодився Карлсон.— Але я навчу тебе трохи дода... ну, отого, що ти казав.
— Додавання,— мовив Малий.— Ти навчиш мене?
— Авжеж, бо я найкращий у світі додавальник.
Малий засміявся.
— Зараз ми перевіримо,— сказав він.— Хочеш? Карлсон кивнув:
— Ну, шквар! І Малий почав:
— Якщо ти, наприклад, одержиш троє яблук від мами...
— Дякую, неси їх сюди,— сказав Карлсон.
— Не перепиняй мене,— сказав Малий.— Якщо ти одержиш троє яблук від мами, і двоє від тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від мене...
Малий не докінчив, бо Карлсон підняв пальця й дорікнув: [544]
— Я так і знав! Так і знав, що ти з усіх вас найску-піший, а це вже багато про що каже.
— Цить, зараз не про це йдеться,— сказав Малий. Та Карлсон уперто правив своє:
— Гарно було б, якби ти дав мені повний пакунвчок яблук, і ще дві груші, і хоч би стільки ж жовтих смачних слив!
— Не кричи, Карлсоне! — сказав Малий.— Це ж просто додавання... Отже, ти одержав одне яблуко від мами...
— Стривай! — люто вигукнув Карлсон.— Так не вийде. А де ті решта Двоє, що я допіру одержав від неї?
Малий зітхнув.
— Любий Карлсоне, таж однаково, скільки яблук. Вони потрібні лише на те, щоб ти зрозумів, про що йдеться.
Карлсон пирхнув.
— Я добре розумію, про що йдеться. Йдеться про те, що твоя мама бере та їсть мої яблука, тільки-но я кудись відвернуся.
— Не кричи, Карлсоне,— знов сказав Малий.— Якщо ти одержиш троє яблук від мами...
Карлсон задоволено кивнув.
— От бачиш! Помагає, як скажеш навпростець! Я це добре знаю. А тепер кажи до ладу. Я маю одержати троє яблук від твоєї мами, і двоє від твого тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від тебе, бо ти найскупіший.
— Авжеж, то скільки ти маєш яблук? — запитав Малий.
— А як ти гадаєш? — замість відповіді спитав Карлсон.
— Нащо мені гадати, я знаю,— мовив Малий.
— То скажи.
— Ні, це ти повинен сказати, розумієш? [545]
— Еге ж, тобі лиш так здається. Скажи скільки, а я закладаюся, що ти помилишся.
— Уяви собі, що не помилюся,— сказав Малий.— Ти маєш одинадцятеро яблук.
— Аякже, попав пальцем у небо,— зрадів Карлсон.— Я позавчора ввечері назбивав собі двадцять шестеро в одному садку на Лідінге, з них у мене лишилося ще троє цілих і одне тільки ледь надкушене. Що ти тепер скажеш?